Моя мурашина правда
Світлана Касьянова








Про перші оповідання Світлани Касьянової не скажеш, що то проба пера. Їй пощастило одразу писати довершено, впевнено. Може, тому, що творила вона, геть не маючи бажання публікуватися, й тому не мала аніякого гальма? Бачиться, нелегко на папері змальовувати те, що кожна жінка боїться навіть просто згадувати — записувати й поготів.




Світлана Касьянова, авторка збірка оповідань «Моя мурашина правда», за свою прозову творчість нагороджена грамотою лауреата видавництва «Смолоскип» у 1997 році.




Видання здійснене завдяки сприянню Міжнародного фонду «Відродження»






Світлана КАСЬЯНОВА

МОЯ МУРАШИНА ПРАВДА

Оповідання





ЧИ ПРИЙДУТЬ ВОЛХВИ?


Чому так небагато на Вкраїні жінок, які пишуть прозу? Я певен, що їх набагато більше, аніж ми знаємо. Тому що жінці набагато важче оприлюднювати свою душу, вона не така завгрубшки, як у нас, чоловіків. Яким у наш надто складний час оприлюднитися теж практично неможливо.

Зрозуміло, чому майстриня прози Світлана Касьянова жодного разу не робила спроби надрукувати оповідання бодай в газеті. Бо перспектива навіть такого, наймізернішого, фіаско змушувала до резиґнації. І вона зробила вчинок, найменш травматичний у перспективі — надіслала свою прозу до США своєму колезі-довженкознавцю.

Отак Америка дивним робом вже впливає на наші творчі долі — рукопис там потрапив до літературознавця Майкла Найдана, а звідтіля сюди, до американського-таки видавництва «Смолоскип». Яке подарувало жінці велике щастя — дебютувати в літературі одразу книжкою, оминаючи довжелезний шлях дрібних поневірянь. Кожен письменник, народжуючись на світ, щиро вірить, що до його колиски прийдуть і схиляться волхви, аби оповістити про таку подію мирян. Але вже за Шевченка таких волхвів «лишилося трохи», то що вже казати про нашу добу? Тим-то по Україні нидіють багато вразливих початківців, не знаючи, до якого найхимернішого першого кроку удатися.

Про перші оповідання Світлани Касьянової не скажеш, що то проба пера. Їй пощастило одразу постати довершено, впевнено. Може, тому, що творила вона, геть не маючи бажання публікуватися, й тому не мала аніякого гальма? Бачиться, нелегко на папері змальовувати те, що кожна жінка боїться навіть просто згадувати — а описувати й поготів. І нехай це буде на закид нам, чоловікам — як часто принижуємо ми слабку стать, а подекуди й вдаємося до насильства — в житті кожної жінки є геть жахливі сторінки, про які вона не розповість навіть найближчій подрузі, — так от, Світлана Касьянова легко відкидає будь-які сентименти, змальовуючи нестерпні для жіночої душі брутальні епізоди.

Але, на диво, такі пекучі оповідання в книжці слугують лише тлом. Аби контрастно відтінити все те справжнє, трепетне, чим живиться жіноче серце. Письменниця легко і яскраво творить новели про те, що описати найважче — про справжню любов. Бо коли вона справжня, то тут з почуттями не легко розібратися, а не те що зі словами. 3 почуттями, які героїв оповідань доводять навіть до дуелі, до самогубства — і все це на папері постає: могутньо, переконливо, без ані найменшої фальші; таке враження, що пером письменниці водить сильна чоловіча рука.

Отак ці новели-діади й прокреслюють історію людської душі. Подвоєні, вони зумисне «випускають» з, поля зору саме еволюційний проміжок. І хоча фінал часто буває невтішний, письменниця застерегла себе од закидів од звинувачень у песимізмі своєрідним прологом. Йдеться про оповідання «Сповідь таргана». Антикафкіанське, воно надто наочно покладає край ілюзіям щодо господарів нашого життя — господар такий мало того, що мертвий, — він і за життя свого живіший не був: тарган заповзає до вуха свого повелителя й оголошує усім своїм однокревним сентенцію, суголосну з ніцшеанською, про те, що Бог — порожній. Тобто й протягом існування це була лише рухома оболонка, не більше.

Отож володіють життям маленькі, хай і зневірені, наче ті таргани, люди. Тому що саме вони, хоча часто й лише в минулому, а мали таки справжні почуття. Отже, жили реально, а не ілюзорно, як ті, хто вважають себе повелителями.

Мало хто в український літературі поставав вивершено (скажімо, так, як Підмогильний). Й молодий прозаїк постає зрілим митцем, та ще одразу те, що саме в нашу, сказати б, безнадійну епоху, — є фактом більш ніж прикметним. Чим песимістичніший час — тим контрастніший до нього радісний факт — вихід у світ книжки з гордою назвою «Моя мурашина правда». Якщо таке диво трапляється, то, може, здійсниться й інше — постануть у нас, нарешті, й волхви?




Богдан Жолдак




Сповідь таргана


Сонце лежить на блакитно-холоднiй сковорідці. Потроху воно зсувається на поле і ввечері зовсім холодним жовтком впадає в озеро. А в озері солона вода. І після екзамену можна поїхати покупатися.

Який сьогодні день? Яка зараз година? Розплавились дні, нагрівся годинник, і час визначити неможливо.

Давно Володимир Васильович не був у цьому місті. Власне, він сюди приїздив, але не був у ньому. Зараз він сидить за довгим столом — головує на екзамені. Нічого, окрім заглибленості, не прочитати на його обличчі.

— Вибачте, — нахиляється до асистента-математички, — скільки вам платять за держекзамени?

— Не зрозуміла, — перепитує вона.

— Вам оплачують це додатково? — Висвітлює він вставлені зуби.

— Не знаю, — піднімається брова, — це моя робота.

— Зрозуміло, — і він підпирає голову пересушеними долонями.

За зсунутим рядом столів силуети екзаменаторів, їх тіні на блідо-зеленій стіні.

Лариса нахиляється до Бориса Петровича.

— Ви знаєте педагогіку?

— Її всі знають. Чи не хочете води? — І, не дочекавшись на відповідь, тягнеться до мінеральної. В кімнаті починається ледь помітний рух. Студентки намагаються ковзати задами по стільцях, обсмикують спідниці на рожево-повні коліна.

Володимир Васильович випростує під столом ноги, відкидається на спинку стільця і втуплюється у стелю. Заочниці сміливішають, їхні обличчя оживають. Борис Петрович несподівано перехиляється через коліна Лариси так, щоби торкнутися плечем її грудей і відчути дихання на своїй випещеній шиї.

— Володимире Васильовичу, мінеральної не бажаєте?

Той опускає каштанового погляду, робить його земним, заперечливо хитає головою. І знову в кімнаті все, крім квітів, завмирає, а квіти пахнуть. Володимир Васильович заплющує очі і, здається, спить. Студентка витягає пляшку кефіру, стелить носовика, щоби не цокнула пляшка, розкручує ручку, бере її в губи і майже безшумно починає смоктати. Потроху нахиляє пляшку, облизується, закручує ручку, витирає її, ставить пляшку на підлогу і знову нахиляється над своїм завданням. Володимир Васильович розплющує очі, нервово хапає ніздрями повітря, — якби мав вуса, то їх кінчики б ворушилися, — кидається щось писати крученим почерком. Задумавшись, бавиться ручкою, розкручує її — з ковпачка на нього смиренно дивиться тарган. Володимир Васильович швидко закручує. Яка гидота! Хочеться витрусити його і розчавити. Кидає ручку на стіл — в кімнаті все здивовано завмирає.

Володимир Васильович відчуває сусідів погляд. Чого він другу годину витріщається? Так, вони ровесники, але хто винен, що той — доцент, а Володимир Васильович — професор? І що він хоче сказати цим безсило-впертим поглядом, що? Яке його діло, де захищався Володимир Васильович? Тільки тепер він помічає, що студентка відповідає, але вловити суть її слів неможливо, — Бог з нею. Володимир Васильович відчуває раптове полегшення, кидає погляд ліворуч-праворуч.

— У мене запитань нема, — відводить очі сусід.

— Дякую, — Володимир Васильович ліпить самозаглиблену посмішку студентці, — залишайте свої записи і йдіть відпочивати.

— Ну і голос, — шепче Лариса Борису Петровичу. — Їй можна працювати замість мегафона, — чується тиха відповідь. — Будьмо, — скачуть зі склянки бульбашки.

У високому кубі кімнати пресується повітря. Під стелею байдуже горить лампочка. Крізь розчинені вікна у кімнату лізе цвірінчання горобців, які сваряться біля самісінького вікна. Тихо гупають двері, то пішов курити секретар — викладач музики. Володимир Васильович подумки відзначив, що він виходить кожні півгодини. Який довгий і гарячий день, може, тому, що останній. Лишається написати звіт, одержати гроші — і все. Володимир Васильович зітхає, він втомився за це літо. Майже не прислухався до відповідей (добре натренований внутрішній голос підкаже), та і що цим людям дано відкрити нового? А міг же відмовитися від цієї роботи. Міг. Мабуть, треба уже на пенсію, — загострилась посмішка.

— У вас все? — Сухим голосом до студентки. — Залишайте свої записи і йдіть відпочивати. Дякую. — Почало сіпати у потилиці. Швидше б усе це кінчалось. Володимир Васильович ковзнув поглядом по кімнаті, встав, згорблено підійшов до однієї студентки, глянув на її порожнього аркуша, потім сунув руку в стіл і витяг дрібно списані листочки зі свіжими плямами пилу.

— Це не моє..! — Злякано підвела вона погляд.

Володимир Васильович мовчки сів за стіл, — «чи бувають такі широкі зіниці? Чорт знає що!»

Коли вийшла остання студентка, всі потягнулись до газводи.

— Щось ми сьогодні довго, — Борис Петрович подав склянку Ларисі, жартома цокнувся. — Ваше здоров'я!

Вона посміхнулась.

Володимир Васильович зсунув брови (цілий екзамен про щось шепталися, а тепер ще й цокаються).

— Товариші! — Прокашлявся Володимир Васильович.

— Як голова державної комісії я повинен сказати, що знання з педагогіки у студентів низькі…

Володимир Васильович говорив і, коли оглядався на членів комісії, помічав, що вони розглядають його, дослухаються до тембру голосу, слідкують за рухами, але не розуміють. Секретар збирав зі столів порожні пляшки.

— Сядьте, будь ласка, — це дратувало. — І ще одне. Я віддавав екзаменаційні білети у сейф деканові щодня, звідки у студентів на шпаргалках точні номери білетів і питань? Я буду про це вказувати у звіті.

Володимир Васильович замовк і відчув, що говорив марно, перевів подих.

— Якщо немає запитань, дякую всім за участь у роботі.

Байдуже тиснув руки, збирав папери, дякував за квіти. Швидше б на повітря! Кому потрібні виступи про совість, професійну честь, рівень науки, знань. Але ж говорив щиро. Ні, слава Богу, що давно виїхав з цього міста.

Боліла голова, троянди вп'ялися в долоню, якоюсь дуже важкою видалася тека з паперами.

Володимир Васильович йшов вулицею. Подумки сумно відзначив, що за стільки років у цьому місті майже нічого не змінилося. А вітер наче навмисне крутив сміття між вищербленим тротуаром і низько захмареним небом, хотілося швидше поїхати звідси. Володимир Васильович не помічав, як затихали горобці перед грозою. І раптом ударив дощ. За хвилину змок піджак, холоші бридко прилипли до колін, обличчям текли патьоки. Поки він знайшов схованку, стрибаючи по воді, дощ затих, але проходити не збирався. Володимир Васильович поворушив пальцями у мокрих шкарпетках і почалапав фіолетовими калюжами до зупинки трамвая. Його згорблена постать чимось видавала нетутешнiсть.

Пізно ввечері Володимиру Васильовичу стало погано. Він поцмокав облатку валідолу, але не зміг довго терпіти металево-сiпаючого присмаку в роті.

Здалося, що хтось стоїть за спиною, заглядає через плече на листки, дрібно списані олівцем. «Треба, мабуть, виплюнути пігулку, бридко», — подумав Володимир Васильович. Він підвівся, підійшов до дверей, і раптом наче хтось навідліг ударив по обличчю. Таблетка покотилася під ліжко. Здивування зупинило погляд, перекривило щелепу, буцнуло потилицею до підлоги. Смерть незадоволено відвернулась — перед нею стояла осоромлена душа, наче займалась чимось непристойним. Смерть мовчки вийшла крізь вікно, і душа, потупивши очі, не озираючись, попленталася за нею — вона мала нового господаря, хоча не відчувала, чи радіти, чи сумувати.

На столі спіткнувся і став будильник. Тарган виліз зі шпарки, за запахом зрозумів, що тепер він тут господар, і пішов оглядати володіння.

А вночі була велика рада.

— Я повинен вам сказати, — тарган опустив вуса. — Я повинен вам сказати, що завтра піду на кухню. — Таргани здивовано зашуміли, бо це означало бути добровільно розчавленим. — Так. Я все життя брехав. Я все життя говорив, що він — людина. Але він — порожній. Я заліз у його праве вухо і, поблукавши, виліз у ліве. Він — великий і порожній. Ми більше не можемо йому поклонятись, бо не можемо поклонятись порожнечі. Ми в ній повинні просто жити.

Запала тиша. Потім таргани розповзлися по шпарках і кожен думав свою думу. А вранці вони назавжди залишили цю кімнату.




Хоробрий знайда


Людині, яка часто дивиться в небо




Опівночі на станцію Баришiвка з електрички зійшла молода жінка, обгорнула плечі хустиною з тороками, пішла у вокзал. Електричка зітхнула, свиснула, сонно пошкандибала на Яготин. Щось дивне і незвичне розбудило станційних псів. Собаки зайшлися гавкотом, кинулися світ за очі, не пізнаючи вулиць, погналися, розкидаючи лапами гравій. Наче хтось бавився, і пси хотіли втекти, забитися у ще теплу траву, а той невидимий клав на гарячі спини туманні долоні, кошлатив густу шерсть, придавлював до землі. Біля останньої хати граничної вулиці зграя зупинилась. Приречено хекали старі, видихаючи свою силу, крутилися колом молоді пси, блискали очима, облизуючи холодні ікла, чхали на котячі сліди. Раптом зграя завмерла. У тому останньому дворі з літньої кухні вийшли чоловік з жінкою. Він витяг води з криниці, поніс до хати за жінкою.

— Зачиняй двері, бо вже холод іде, — сказав чоловік, переступаючи боком поріг.

Пси понурили голови. Їхні очі потьмяніли — вони зрозуміли, що вигнали з села літо, і тільки наймолодша душа у зграї, якій було гаряче під густою шерстю, звично гавкнула, бо ще не знала холоду й не бачила снігу. Той голос знаком покори полетів на станцію. Жінка вловила звук, облишила вивчати розклад поїздів, вийшла з вокзалу. На залоєнiй лаві прочуняв п'яничка. Йому здалося, що хтось кличе, ще й стійкий запах свіжого сіна і яблук. П'яничка вихилитався з вокзалу, став під холодним ліхтарем, наштовхнувшись поглядом на жіночу постать, що зупинилась перед семафором.

Закрутився вулицями собачий ланцюг. Ні, це сліпий провулок з виїждженою колесами підковою попід самі ворота. Високо, в двір не заскочиш, тільки пазурі вирвали довгу стружку з дошки і понесли далі, далі. Вони ніяк не могли знайти дороги на станцію. Щебінь шурхотів під лапами. Ось низька чорна тінь метнулась дорогою, скочила на штахети. Наймолодший собака підскочив — кігті впилися в морду, але він встиг, перед тим як жалісливо заскавчати, почути урваний нявкіт і метушню при землі. За мить вони високо понесли вулицею скривавлені шматки, а останній пес відставав, скавчав, заточувався, бо все трусив головою, намагаючись розліпити праве око.

Жінка перейшла колію і зникла за насипом. Вона йшла вулицею обережно, але чутно. В одній хаті ще світилось. Двері відчинились.

О, хтось ходить.

Вулицею пропливла молода жінка з волоссям кольору опалого листя, у хустці з тороками. Можна вийти з двору і піти за нею.

— Слухай… але її важко наздогнати, хоч і йде вона повільно.

— Я…

Місяць повис прямо над головою, а вона все йде.

Він ллє на голову дзеркальний холод, розгортає верхів'я дерев, і стає дивно, що ця жінка нікуди не звертає, і вулиця така довга, і так багато треба сказати. Нехай іде, добре, що вона йде. Як же почати, вона йде і не озирається, які ж знайти слова, щоб зупинити.

— Хочу…

Куди вона так поспішає? Я чую подих, незвичний запах волосся, бачу, що вона є. Але що це за ліс, чому сосни кидають дивний шурхіт під ноги. А може… А може, треба йти лісом, щоб вона зрозуміла прості слова. І тоді зовсім не страшно йти вночі, ліс біжить за думками, веде за нею. Раптом вона зупиняється, повертаючи обличчя, де очі як карі озера.
		Волає мегафон та стежка шурхотить-тече, бо шумлять люди.



		Дехто із них біжить до хвиль, уперше бачить їх — стає великим та сміливим.



		А ти заходиш в море, так палають смужки купальника, що відблиски збирають.



		Які разом зринають та пірнають серед хвиль. Нарешті — всі під сонце!



		Можна? Я стану спраглістю піску, щоб вмерти мовчки — і з твого тіла поглинати краплі.



		Ти струшуєш волосся, і я хочу потрапити під той цілющий дощ.



		Ти вже на пагорбі стоїш, і я — мов соняшник за сонцем.








А потім настав берег дня. На траві виступили сльози за літом, і слуги зими ще не посміли заморозити їх. Сонце віддалялось від землі. Треба набиратися сили на ще один шлях. Все-таки рік починається у вересні, а не в січні. У той день з'явилось відчуття страшної закономірності перелому.

Дерева вібрували, мов труби органа. Листя промовляло останні слова і сходило зі сцени. Сороки, як багаті замовники, оцінювали осінні ескізи. І тільки я заважаю цій гармонійній роботі, бо не хочеться бути в осені. Мене народило літо — я не зможу стати холодом, бо знаю, що буде тепло, може, й інше. А листя помирало, і в його монологах звучала фанатична віра в студений сон. Чому ж дерева не похитнули цю віру, чому не зронили краплі надії, вони ж знали, що житимуть вічно!? На другий рік вони виправдаються молодим листям. І я стаю свідком великої зради в ім'я життя.

А сосни не зважають на вітер, тут нема такої оргії всепрощення й переодягання. Вони прийняли мене за свого, бо не припинили розмови, не намагались здивувати барвами. Вони не просто росли й тримали корінням землю, щоб не розпалася, — сосни жили тут, а очима дивилися в небо.

До хати йти не хотілося. Я сідаю на темну лаву, дивлюсь, як на верхів'я дерев наколюється день, і, щоб він не розбився, від землі підіймаються сутінки.

— Чого ти тут сидиш? Боїшся йти?

— Ні. У тебе волосся пахне морем. — Ти довго дивишся мені в очі, але я не брешу.

Червінь верхів'їв швидко темніє.

Опівночі на станцію з електрички зійшла молода жінка. Дикий електросвист розбудив собак, і вони зайшлися гавкотом, погналися вздовж насипу, тільки підсліпуватий пес мовчав. Він нашорошив вуха, нюхаючи землю, пішов під кущ. Там щось форкнуло, пес потягнувся на звук і отримав по морді м'якою лапою, яка ще не навчилась випускати кігті. Пес чхнув — під кущем зашипіло, він знову ткнувся у темряву, відчув сміливе тремтіння і почав його облизувати. Потім ліг, провів вухом далекий гавкіт, позіхнув. Кошеня жалісно нявкнуло, обійшло пса, сіло біля ніг, нявкнуло сміливіше і, переступивши лапи, вмостилося коло теплого собачого живота.

Жінка обвела самотнім поглядом порожній вокзал, прислухалась, пішла вздовж колії, обгортаючи плечі хустиною. Щебінь майже не шурхотів під ногами.




Гра з вогнем


Цієї ночі Муся бачила дивний сон. На величезному згарищі багато людей займались розкопками. Серед них вона побачила себе. Спочатку, як усі, ходила, зігнувшись, з лопатою, наче щось шукала. Потім копала рівчак, який поступово злився з чужим. Копала, вергаючи важку землю. Попіл здіймався вертикально в небо, і від цього кожен землекоп наче стояв над затухаючим багаттям. Таких патьоків у небо було багато по всьому полі. Муся не знала, що шукає, і що шукали ці люди. Але копала. Раптом пролунав радісний вигук — усі повернулися. Якийсь чоловік показував лопатою на ямку, що на очах осідала. Люди кинулись її розкопувати. Ямка стала широким колом і все осідала. Копали швидше і швидше, вгрузаючи й кашляючи збуреним попелищем. Земля перестала опускатись під ногами. Чоловік кинув лопату, почав вигрібати руками. Він скородив землю повільніше й повільніше. Тремтячими долонями підняв якогось невеликого предмета, передав його Мусі. Зігнувся і лише пальцями просіював землю. Блиснув закіптюженим обличчям, підвівся, тримаючи кілька напівзотлілих листків. Папір пішов по руках, але всі зосереджено-здивовано мовчали. Потім Муся побачила себе серед тих же людей у величезній кімнаті. Увійшов чоловік, стало тихо. Він сказав, що невідомі предмети найдавніші з усього, що потрапляло до рук. Після детального аналізу вдалося відтворити один предмет. Машина твердить, що він не являв собою культурної цінності, а був результатом масового виробництва, ширпотребом. Муся подалася всім тілом уперед і пізнала свого коричневого туфля, який недавно викинула у сміттєпровід! Їй стало моторошно.

— Три тонкі предмети, — продовжував чоловік, — відновити не вдалося. Машина думає, що вони входили до єдиного цілого, своєрідного зводу законів чи чогось подібного. Цей загальний предмет не користувався великою популярністю, хоч і претендував на неї. З розшифрованого машина зробила висновок, що дана епоха не визнавала попередніх, вважала себе найгеніальнішою й вічною, але з невідомої причини трагічно загинула.

Муся повільно встала, обвела скляним поглядом самозаглиблені обличчя, стиснула до болю кулаки і заверещала.

Вона розплющила очі. Страшенна втома крутила тіло, наче не спала, а лягла відпочити після важкої роботи.

Сон вдарив у скроню вдень, коли Микола Олександрович приніс передрукувати жовтувату пояснювальну записку до проекту. Він вперше й знову розглядав її гарно вирізані, ніколи не фарбовані губи, правильний ніс, овальні з блакитним блюдця очей. Яка молода. Невже такі старіють? Сьогодні у неї якийсь відкритий і напружений вираз обличчя. Микола Олександрович читав у її очах запитання, але не знав, що відповісти.

— Муся, — тихо покликав.

Вона дивилась крізь нього.

— Муся, — Микола Олександрович озирнувся, торкнувся її руки. — Зробіть у двох екземплярах, — і пішов.

«Мабуть, почала писати вірші», — іронічно посміхнувся в кабінеті.

Цілий день на голову падали деталі сну, наче якась липка мелодія. Муся зняла руки зі старої машинки, ковзнула поглядом по запилюжених кульманах, відполірованих ліктями столах. Микола Олександрович дивився крізь скло кабінету-акваріуму, кинув Мусі: як справи? Муся уважно подивилась на нього і раптом засміялась: начальник нагадав їй інопланетянина з літаючого блюдця. Він зловив посмішку друкарки, показав великого пальця. Муся відвернулася, і Микола Олександрович згас. Вона ніколи не брала роботу в гуртожиток. Часто доцокувала останні рядки, коли всі вже грюкали шухлядами, загортаючи пайки у нишком вирвані листки з проектів. Інколи вона строчила, коли прибиральниця фурляла між столами сміття. Баба Маша мала звичку висипати все з корзин на підлогу, ще й вистукувала об краєчок столу. Може, їй було приємніше горнути купу, ніж підмітати бліді сліди на лінолеумі. Коли ж Муся бачила, що не встигає і треба залишити роботу на завтра, то друкувала все повільніше, поки всі збиралися, і подумки заспокоювала себе, що закінчить вранці, що в принципі нічого не може змінити. Пальці пробігали клавішами, котили хвилі коротші й коротші.

«Якась вона дивна, — думав Микола Олександрович. Та який Микола Олександрович, він всього на десять років старший Мусі. Але в нього є Любка і малий Вітька. — Ой, Мусю, Мусю, добре, що ти пішла у мій відділ, а то б уже давно осліпла за цей рік над тією машинкою. А хотіла йти до технологів».

Микола Олександрович прогрів двигун, довго дивився то під капот «запорожця», то на освітлені вікна свого відділу.

Вранці ще було біло. Микола Олександрович відгорнув ногою сніг. От тобі й зима.

«Мусю, — скажу їй, — скільки тобі років? — Вона, мабуть, посміхнеться або подивиться здивовано. — Ну, добре, не хочеш, не кажи, я й так знаю…»

— Коля, ти додому?

«Господи, ну де беруться такі рохлі!?»

— Додому, сідай, — прозвучав чужий голос.

— Може, не поламаю тобі мерседеса, — затрясла беззвучно підгорлям Тонька-бухгалтер. — Не хочеться хляпатися в тролейбусі з жлобами.

Микола оперся на машину, відчув, як здригнулося і осіло залізо під Тонькою. Брязнув капотом — не хотілося сідати в машину, де Тоньчині ноги-батони.

От вижени її з машини! Скажи, що хочеш відвезти Мусю до гуртожитку! Просто відвезти. Боже, нічого більше!

Микола криво посміхнувся, побачив, як погасло світло на другому поверсі. Швидше, щоб не бачити, і щоб не бачила. Він завів машину, гаркнув коробкою передач, кинув зчеплення. «Запорожець» присів і заглух.

— Чорт! — Микола в одну мить побачив її коричневе пальто і почув цокання підборів.

— Чорт візьми!

Він рвонув запалення, задрижав разом з машиною. «Щоб її тролейбус задушив».

— Машина — звір, — повернула золочену пащу Тонька.

— А шофер — той, що гавкає, — закінчив їдко Микола.

Муся збігла по східцях, подумки знайшла в гаманці карбованця, якого могла потратити. Але що ти за нього купиш? Для молока вже пізно, за вареною ковбасою не достоїшся, бо скоро закривають, в кооперативний нема чого йти. Купила пачку вермішелі й чверть хліба.

Як добре ловити вечірні звуки. Трамваї моргають фарами, а на зупинках присідають на праве колесо. Лобаті тролейбуси смішно лопотять по калюжах, як діти, обганяють трамваї, а, може, заграють з ними.

У під'їзді як завжди темно й страшно. А вчора тут стояло два підлітки, і Муся проскочила в той момент, коли вони пили. Скрипнули двері, мутний сон хитнувся в голові, підштовхнув у спину.

В кімнаті було порожньо. На ліжку Ніни валялась сумка, розкидані речі, посеред ліжка мушлевий слід розкішних сідниць — Ніна готує на кухні. На стільці біля столу розсівся поліетиленовий пакет. Муся кинула свою сумку на ліжко, заглянула в пакет. Там лежала пляшка коньяку, прикрита пучком молодої цибулі. Муся різко озирнулася — біля шафи стояв чийсь чорний дипломат.

Чи могла ти сьогодні вранці уявити, що будеш така п'яна. Настільки, що сидітимеш ідолом на ліжку, впершись плечима й головою у фрамугу відкритого вікна. Проклятий Давид! У нього в дипломаті була ще горілка. І він ще має нахабство зараз коментувати все це Ніні. Боже, поможи розкрити рота і послати його далеко-далеко. Але, окрім плямкання, у Мусі нічого не вийшло, і це викликало регіт.

— Муся, почитати тобі Пушкіна? — Давид вперся п'яним мигдалем у бліду Мусіну шию.

— А чому їй? А мені? — Ніна натягнула спідницю на коліно. Вона сиділа, підігнувши ноги на ліжку, жирне волосся спадало на обличчя.

— «Граф Нулін»! — Давид вклонився до Ніни, потім до Мусі, та вона не бачила, бо сиділа, заплющивши очі.

З першими рядками підступала нудота до горла, але Муся впоралася з нею. Ця маленька перемога змусила вдихнути на повні груди і ледь посміхнутися. Давид, окрилений такою реакцією, почав читати запальніше. Слова лізли у вуха, Муся не встигала за ними стежити, і в якусь мить подумала, що божеволіє. Холодне повітря з вікна налітало хвилями, насаджувало свіжі обручі на гарячу голову. Муся рахувала їх, поступово приходячи до тями. Давид розложисто жестикулював, цигарковий попіл сипався в тарілки, на підлогу, на ліжко.

Давид замовк — Муся тверезіла.

— Браво! — Ляпнула в долоні Ніна.

— Браво, — плямкнула Муся. Вона оглядала кімнату, наче вперше.

— О! Ми вже відкрили очі! — Давид приклав долоню до грудей. — Я радий, що хоч як-небудь зміг тобі допомогти. Муся, ти любиш Тарковського?

— Якого?

— Поета.

— А ти бачив «Сталкера»?

— Ти дуже багато втратила.

— Хм.

— На сьогодні із серйозних поетів є тільки Арсеній Тарковський.

— Хочеш, я розкажу тобі грузинського анекдота? — Впершись плечима й головою у фрамугу відкритого Давид кивнув, потягнувся до цигарок.

— Сидять два грузини. Котра година? — Йде дощ. Ти любиш дощ? — Ні, я радію, коли що-небудь відбувається у житті.

— Я вам не заважаю? — Ніна прикурила, грайливо випустила дим на Давида. — Давайте вип'ємо.

— Зараз, — він затис у кулаці чарку. — Муся, а чого ти не вступила? Такі розумні анекдоти знаєш.

— Не взяли. Їм розумні не треба. А ти чого?

— А я до твого відома вчуся. В музучилищі.

— О! То, може, заспіваєш?

— Якби я вмів співати, то не сидів би тут.

— Давид грає на концертній гітарі, — виголосила Ніна, підіймаючи пляшку над столом.

Муся чомусь розсердилася, сиділа у цигарковому диму і тваринно раділа, що він так повільно виходить у вікно.

— Я на другий раз привезу концертну гітару, і ти почуєш справжню музику.

— Угу, — вона вперто жувала цигарку.

Ніна відчула, що Муся сердита і мовчки поглядала на неї. Муся встала, почала прибирати зі столу.

— Ну ти… — процідила Ніна крізь зуби, коли Муся вийшла на кухню.

— А, по-моєму, я нічого не сказав. — Давид знизав плечима. — У кожного свої комплекси.

— Де він буде ночувати? — Муся мила посуд.

— Нехай спить на моєму ліжку, а я піду до дівчат. — Ніна помітила, який у Мусі втомлений чи старий вираз обличчя. — Думаю, ти його не налякаєш?

Муся лежала в ліжку, а Давид все сидів за столом, курив.

— Не кури, будь ласка, в кімнаті і так накурено, — сказала, не відриваючи погляду від книги, хоча і не розуміла букв.

— Добре, — викинув цигарку у вікно. — Можна тебе щось запитати?

—..?

— Чого ти не виходиш заміж, нема за кого?

Всередині у Мусі щось засміялося і зразу ж замовкло.

— Лягай спати, тобі, здається, постелили, — Муся поклала книгу на стіл, вимкнула настільну лампу.

Другого дня, тільки Муся сіла за машинку, подзвонив Павло. Микола Олександрович покликав її і вийшов з кабінету-акваріуму.

— Ало! Ти мене чуєш? Як справи?

— Чую. Нічого. — Муся відчула тепло нагрітої кимсь телефонної трубки.

— Ти що, вчора пила?

— Так, до Ніни приїжджав знайомий.

— Який?

— Ти його не знаєш. Один дурень, молов таке, як сам.

— Точно? А який він?

— Якийсь Давид.

— Давид!?

— А що?.

— Невисокий, вусики, руда курточка і капелюх? — А ти звідки знаєш?

— Ха-ха! Читав «Графа Нуліна»?

— Читав.

— Обіцяв привезти концертну гітару? Бив себе в груди Тарковським! Ха-ха! Я був на днях з ним за столом. Умора! Слухай!..

Муся тихо, щоб не цокнути, поклала трубку на стіл, закусила губу. Головне не заплакати.

За вікном пішов сніг, дерева хитали гілками, розганяли сніжинки. Можливо, щоб пейзаж не здавався таким мертво статичним.

Закляклий голуб тиснувся до шиби. Муся дивилася вгору, але ніяк не могла пробитися крізь байдужу сірість неба.

Вона не бачила, як Микола Олександрович, упхавши кулаки в кишені (а Любка за це сварить) прихилився плечем до кульмана і дивився на неї спідлоба, по-дитячому, настирно, червоними, може, від недосипання, очима.




Тепер ми будемо робити бізнес


Мобільник мовчав, бо вимкнений. Палець перевірив тумблер і спокійно обняв телефон. Маленька, майже жіноча долоня. Тонкі риси обличчя, які ніколи не стануть поважними. Навіть тоді, коли худа шия набрякає жилами і з горла вилітають короткі слова, бо довгим замало місця. Навіть тоді він ловить на собі погляди нерозуміння і ще чогось. Неприємно. Але мусиш терпіти. «Вони дочекаються від мене. Всі. Всі! Всі!!» Справді, терпіння він мав багато. Коли в якийсь момент терпіння ставало замало, пальці бігали блискучою поверхнею столу, комір сорочки починав муляти вуха. Але спокій повертався й переповнював, аж опускались повіки, коли дзвонив телефон. Приємно було чекати десятого, одинадцятого, дванадцятого дзвінка. На шістнадцятому телефон захлинався, можливо, від погляду, і накочувалось відчуття невагомості, повіки закривались — він бачив себе високим, атлетичним, посміхнувся. Кому? Просто так, бо так роблять ті, хто кидає двері джипів, не оглядаючись, хто має спокійно-впевнений вираз обличчя і не рахує гроші при зайвих свідках.

Двері. Двері гупають тільки тоді, коли їх закривають. Вони відкриваються так же безшумно, як жалюзі на вікні.

— Ой… ввімкнути вам світло? — Людмила нерішуче зупинилася.

— Я власне сам збирався це зробити, — він встає з крісла.

Дзвонить телефон.

— Зняти?

— Не треба, я сам. У вас щось?

Телефон дзвонить.

— Завтра засідання…

— Так, я знаю. Зробіть по тих двох регіональних перевірках доповідну записку. Вибери тільки цифрову інформацію.

— Але…

— Я перегляну сьогодні ж. — Плечі його розправляються, — замовкає телефон. «Цікаво, якого вона росту?» — Решту я зроблю сам, а ти надрукуєш. «Хай знає у кого працює», — можна повернутися на каблуках, підійти до телефону, — яка жалість, що хтось не додзвонився. «Роботи ніколи не буває мало.»

Двері тихо зачиняються.

І раптом запах свіжо вичиненої шкіри, холодного одеколону, брязкіт ключів — від чого руки хапають папери на столі, без сенсу починають їх перекладати, а очі не можуть зачепитися за букви.

— Сідайте, — тихим голосом або щоб ніхто не почув. — Віктор Андрійович цікавиться, коли буде ліцензія, — рівним низьким голосом. — Строк закінчився.

Над верхньою губою навіть не поворухнулась родинка. За вухами бігають мурашки, пальці шукають спокою на гарячому столі.

— Питання ще на розгляді, і я думаю, буквально, — рука злітає над столом, — за кілька днів буде вирішено.

— «Хоч би хто подзвонив!»

— Коли? — Крізь напівопущені повіки.

— Ми зараз можемо подзвонити, — липка долоня хапає телефон. — Алло… алло, Людмила? Як у нас документи на «мультичіз»?… Ага… ага… (дурепо, що б ти не говорила, я тебе ненавиджу). На підписі? Добре. Як тільки буде підписано. Подзвони! От бачите, — пальці плутаються, чіпляються один за одного. — Вже майже готово. Скажіть Віктору Андрійовичу, що я сам йому подзвоню…

Дзвонить телефон. — Вибачте…

— Здрастуй, сука! Телефон не знімаєш.

— Здрастуйте.

— Ого! Забув!? Де документи? Падло?!

— Вибачте, в мене зараз люди. Я передзвоню вам за десять хвилин, — кладе трубку, переплітає пальці. — Так от, скажіть Віктору Андрійовичу, що вже все зроблено і, я думаю, сьогодні буде підписано. А завтра будете мати ліцензію і спокійно працювати. — Він намагається посміхнутися — обличчя на мить стає трикутним.

— Завтра ти сам принесеш ліцензію або повернеш усе, — ключі сковзають, блищать, пестять широку долоню.

— Ні, ні, все буде добре, — тонкі долоні з розчепіреними пальцями хочуть поставити у повітрі стіну, але мізинці зраджують. — Можете спокійно брати сировину.

— У нас з цим проблем немає.

— Ми ж з Віктором Андрійовичем домовились.

Розрізане жалюзі сонце стікає на стіл, бризкає на обличчя сліпими осінніми променями. Холодний наліт на величезному столі, наче піт. Високо під стелею в люстрі гріється павук, колотить лапами в роті слину, дрижить від важких кроків. Павук на мить завмирає — повітря здригається — не виймаючи лапи з рота, підсувається ближче до лампи.

Двері гупають. Людмила кладе на стіл папери.

— Це доповідна. Тут консерванти, аналізи… Я не брала всі фірми… — Людмила заглядає йому в очі, але він дивиться крізь неї, — між бровами дрижить зморшка.

— Де «Молочний нектар»?

— Ви ж знаєте, що ліцензійний до кінця року нічого не видає..

— Я повинен знати?!

— Нові ліцензії тільки державним… — Глянувши йому в обличчя, затнулась.

— Я тебе вб'ю, гадино! Зараз!! Чим ти займаєшся на роботі?!! — Пальці рвуть з її рук течку. Волосся спадає на обличчя. Він штовхає Людмилу на стіл, вона падає, б’ється потилицею об стіл. — Ти заплатиш за все!! — Слина вилітає з нього клубками, звисає на сонячних променях. З-під нижніх повік викочуються перелякані Людмилині очі. З жахом вона відштовхує його від себе, різко підводиться.

— Я?!

— Сволота!!

— Нахапав?! Боїшся?! — Чорне пасмо волосся впало на її зблідле обличчя. Нахилившись вперед, широко розставивши ноги, Людмила сперлася сідницями об стіл. — Замначальникавсеможеш?! — Пальці з хрускотом вчепилися в стіл. — Вони з тобою розберуться! Гидота, — дівчина хапає течку зі столу.

Хряскають двері. Він кладе долоні на стіл, налитий кров'ю погляд падає на підлогу.

Розімлілий в люстрі павук від поштовху вилітає з павутиння — швидше! Швидше розплутати павутину, — що тут діється?

Дзвонить телефон.

Він кидає погляд на телефон.

Павук зависає над телефонною трубкою.

Тихо… О, в шибці б'ється муха!




Неділя


З-за хати сонця ще не видно, але воно вже на подвір'ї. Від яблуневого холоду виступила «гусяча шкіра». Хочеться нарвати смородини, і я лізу через холодні помідори, сизу картоплю до терпких кущів. Розбуджені лопухи злякано кидаються від мене, спросоння обливають росою. Спочатку я здригаюсь, як від кропиви. А потім… О, вже потекла росинка-сестричка по коліні, сандалики зовсім мокрі. Байдуже.

Я смикаю вологі сережки, роса сиплеться ягодами на коліна, злипаються пальці, а на зубах — оскомина.

З базару повертається сусідка тьотя Соня. Вона кидає вузький погляд на наш садок: «От холера, йдеш у неділю з базару, а воно вже не спить». Я відчуваю це спиною, бо сиджу зарошена біля куща смородини, а краєм ока слідкую за тіткою. Вона мене недолюблює, може, за те, що збираю гербарій, а її Люда — ні, може, тому, що голосно свищу, а може, й за те, що встаю у неділю рано. Але мені все одно.

Сьогодні неділя.

Сонце витріщилося на мене з комина, я заплющую очі, а воно тільки мружиться, я ж бачу крізь повіки, але вдаю, що не підглядаю; мати грюкає дверима, коти б'ються за рибину, і цукрозавод не так скрегоче, як в будній день.

А звідкілясь долинає запах смаженої картоплі, він ніби випаровується з землі, але вона пахне інакше — смородиною. Ні, це пахнуть мої руки, коли я опираюся на долоні, щоб понюхати землю. До мене біжить кіт, піднявши хвоста, п'яний від украденої риби. Але біля мене, окрім смородини, нічого немає, і він з криком летить до веранди. Там його віником зустрічає мати. Кіт знову тікає до мене, шалений, нюхає землю і скаче назад.

На цей раз йому трохи не перепало. Він гасає так, доки зовсім не зароситься і поки вкрадена рибина не потягне його на теплий перекошений пеньок під муром.

— Ось я тобі дам! — Свариться віником на нього мати.

Кіт насторожує вуха, мружиться до неї і легенько стріпує мокрими лапами на пеньку.

Після сніданку я йду на долину.

— Зіно, далеко не йди, — мати брязкає кватиркою.

А я хочу кудись бігти, летіти, або лягти серед долини і слухати, як сваряться півні і цяпають гусенята.

О, Павло біля дороги теше палицю, а Юрко стоїть зі своїм велосипедом. Мати казала, що купить мені теж, коли піду в шостий клас. Ще цілий рік чекати, зате я вже вмію їздити.

— Що ти тешеш?

— Нічого. Так собі.

— А куди ви йдете?

— А ти? — Підводить голову Павло.

— Нікуди, — дивлюсь, як він обмацує пальцем зарубини на палиці.

— Пішли в завод, — закидає ногу на велосипед Юрко.

Ми йдемо, а він повільно їде, і Павло теше палицю.

Юрко ходить у шостий клас, а Павло в мій, ми навіть три дні сиділи за однією партою. Він теше палицю маленьким виміняним у мене ножичком. І часто шпортається на дорозі, а ще сонце просвічує Павлові чуб. Мені смішно, Павло коситься на мене, на Юрка, що хизується велосипедом, і знову береться за палицю. А я відвертаюся, щоб він не бачив, що мені смішно. Вітер біля ставу завертає волосся в очі, я мотаю головою — не допомагає.

В заводі тихо.

Я лізу за Павлом через зарослу полином і тепло-кислим запахом дірку в стіні. А Юрко їде шукати хвіртку, каже, що боїться обдерти фарбу в проломі, а я б свій велосипед провела і камінчика не зачепила. Насправді Юрко боїться за велосипед більше, як за своє ластовиння. Але вдає з себе хороброго: кличе в завод. Сам же чекав, коли ми переліземо через стіну — чи нікого немає біля жомової ями, а тоді, як герой, поїхав до будки. Ось він мчить на мене, вирячивши кролячі очі, я відскакую, а він регоче. Павло чомусь змовницьки посміхається.

— Чого ти?

— Щоб ти спиталася, — огризається зі сміхом і вилазить на трубу, а я лізу за ним. Трохи страшно дивитись праворуч — там глибоченна яма з купами підгниваючого жому. Але ж Павло йде собі по трубі, ще й палицю теше, і я йду за ним. Труба — залізна, коричнево-іржава і тепла. Юрко глипає з-під рудих брів, йому теж хочеться сюди, але боїться залишити велосипед, наче його зможуть вкрасти горобці, які сваряться у бур'яні. Я дивлюся під ноги на Павлові мокрі сліди.

— Ей, — Юрко зупиняє велосипеда навпроти нас. — А ти доскочиш сюди?

Павло міряє поглядом відстань, змахує руками і мовчки стрибає на горбок. Я здригаюсь разом з трубою — тепер моя черга.

— Вона не доскочить, — хитає головою Юрко.

Павло дивиться на мене, на Юрка, потім на темну ковбаню жому, що витік з труби. Ми чекаємо, що він скаже. Павло мовчки теше палицю.

— Не доскочить, — впевненіше повторює Юрко і зручніше спирається на лискучого зеленого велосипеда. — Вона ж дівка. — І одне око в нього перелякано кроляче, те, що дивиться на Павла, а друге — нахабно-поросяче, те, що лупає на мене.

Я стою над засохлим полином, над горбком, над порепаною ковбанею жому, над Павлом. Щось штовхає в спину, але я втрималась пальцями крізь пекуче-тверду підошву сандалів. Вітерець дмухнув у ліве око: «Ой, ще здує в жомову яму!? Я знаю, що ніколи не доскочу, але ж Павло…»

Юрко бридко регоче рябим обличчям з жовтими кривими зубами. А я стою по кісточки в гнилому жомові. «Дурна, навіщо послухала?! Тепер буде мати з чого сміятися! Він же такий!»

Крізь сльози я бачу, як Павло, закусивши губу, раптом з усієї сили б'є своєю палицею Юрків велосипед.

— Що ти робиш!? — Вискакую з тванюки і женусь, щоб нічого на світі не бачити. Ні гидкого жому, ні Павла, ні Юркового набряклого обличчя — буряка. «Дурна, дурна, полізла чогось!» — клену себе, ковзаючись дорогою в брудних сандалях. Сльози стікають щоками, я ж знаю, що Юрко наб'є Павла. Ногам слизько, зриваю сандалі, і вже смердять гнилим жомом руки. Я лечу босоніж через долину, каміння рве ковзкі п'яти, шматок жому дрижить під коліном, забігаю в річечку, геть жбурляю брудні сандалі і міцно затискую руками обличчя.

Як добре стояти в річці, уже, мабуть, осінь.

Руки, зігріті сльозами, терпнуть, хочеться їх відвести від обличчя, і боязко. А раптом Юрко душиться сміхом на березі в чорних гумових чоботях з портфелем біля велосипеда?

Вода стала холодна-холодна, і дно колюче, а може, то п'явки висмоктали кров з пальців, а якщо завтра піде сніг. Ой, ні!

Печуть заплакані очі, і щоки стягнуло від сліз, але я бачу, як біля ніг чиста вода колише натесані золоті галузки.

На містку стоїть, опустивши голову, Павло і теше свою палицю.




5 в умі, 6 — так


Автобусну станцію в Стіні так і не побудували. Як завжди, автобус приїжджав до клубу, як завжди, з'являвся невідомо звідки, як завжди, водій був дуже-дуже молодий. Село залишилось у величезній ямі вапнякової гори.

Люду проводжала мама. Коля зранку поїхав у Томашпіль робити машину, бо не міг тут її залишити — мусив пригнати назад у Київ. Так скоро пройшли ці три дні. А, може, так дивно йде час, бо Люда почала відчувати вагітність. Вона відвикла від маминої хати, від свого села і зараз не могла пізнати людей, які сходилися до автобуса. Вітер нападав десь згори, з того світу, що над ямою, змішував цигарковий дим з одеколоном, доноси в хатні запахи, розганявся і не міг прорватися крізь холодні хмари, — остигав і починав спочатку.

— Тобі не холодно?

— Ні, — відповіла Люда.

Вони стояли під деренчливим розкладом руху автобуса. Були дуже схожі, тільки Люда вища, а мати сутула. Стояли тут, бо мати хотіла обов'язково посадити дочку в автобус. Люди збиралися під стінкою клубу. Не хотілося, щоб хтось підходив, і, справді, ніхто до них не підійшов, віталися здаля від клубу. Мовчали, думали кожна про своє. Там, під стіною клубу, стиха розмовляли, здавалося, і про них.

Отак, може, і не треба було їхати своєю машиною. Тепер купа грошей піде на ремонт. Але й так щасливо вдарились, добре, що та сівалка вмерзла на обочині бо були б злетіли з гори. А так зім'яв бік, вибив фару і щось потекло. Люда не пам'ятала чи злякалась. Розпереживалась мама, як вона пішки прийшла додому.

Коля зараз потягнув машину у Томашпіль, бо тут у селі, в неділю нічого б не зробив.

Автобус вискочив з вулички, брикнув задом на тротуарі край майдану і, урвавши півколо, став так, що Люда з мамою опинилися не біля вхідних дверей, а з водієвого боку. Молодий хлопчина вивалився з автобуса, пустив двері, не оглядаючись пішов. Коли Люда з мамою обійшли автобус, пхатися не було сенсу.

— Придурок, бач, як став, — мати нервувала. Люда бачила, як вона впирається кулаками в кишенях.

— Чого ти сердишся?

— Ну, ні! Баби з торбами на Одесу будуть сидіти, а ти будеш стояти!

— Скільки тут їхати, — байдуже відповіла Люда.

— Скільки-ніскільки, а тобі ще у Вапнярці сідати на поїзда. Біжи подивися, може, там десь є місце, — мати штовхнула Люду ліктем до автобуса.

Все було зайнято: де сиділи, де стояли торби. В автобусі починався вечір. На Люду подивилися з цікавістю. Вона вийшла на двір.

— Як поїде, то попрошу когось зняти торбу.

— Нашо ж, маєш витерти, бо баба поклала мішок, — не вгавала мати.

— Ма, ну чого ти. Нічого страшного.

Більш як півгодини перемовлялися всередині й надворі дядьки. Врешті з воріт вийшла невисока худорлява постать.

— Іван, їдеш чи ні? — почулося з автобуса.

— А тобі що?

— Йди вже сідай. Ще не накурився?

— Диви яка! — Дядько, видно, був незадоволений тим, що йому заважають.

Мати поцілувала Люду в щоку холодними губами. — Добре, що стало сухо. Так скоро вітер висушив. Я тут уже за Кольою подивлюся.

— Пока, — Люда одною рукою обняла матір за плечі, ткнулася в хустину.

Водій увімкнув світло, збирав гроші за квитки, колупався сірником в зубах. Запотілі шиби відгородили від світу, і Люда не бачила матері, не знала, де та. Коли згасло світло, вона попросила бабу зняти клумак, та тільки потягнула його на себе, і Люда майже сіла.

Побачила темно-розпливчасту постать на тлі сірого асфальту. Автобус вирізав фарами візерунок штахет, потім дерев, вибоїн дороги, — задеренчав догори звивистою дорогою. Люда сперлася правою лопаткою на спинку сидіння, закрила очі. Не рахувала повороти, спуски й підйоми, бо знала їх.

У Гнаткові кілька чоловік вийшло. Хтось постукав Люду по плечі — було вільне місце. Ззаду підійшов хлопець, став над головою.

— Не пізнаєш мене? — Нахилившись, голосно спитав.

Люда подивилася на нього знизу вгору — не пізнала.

— Я — Вадим, з гори.

Вона не могла настільки напружити пам'ять, трохи нудило, старенький «пазик» страшенно гарчав, деренчав, пускав до салону чад, а молодий водій гнав його і гнав, майже не стишуючи на поворотах.

— У Києві живеш, — не відставав хлопець.

— Так.

— А я тут. Де робиш?

— В бібліотеці.

Кивнув головою — добре.

— Моя теж в бібліотеці, тільки тут в Стіні.

Він тримався вгорі за поручень обома руками і кожного разу, коли говорив, нахиляв голову скільки міг, не пускаючи рук, говорив голосно, майже кричав.

У Томашполі на станції у різкому світлі Люда начебто пізнала його, але не хотіла дошукуватися в пам'яті. Розстебнута куртка, з штанів вилізала несвіжа сорочка. Покриті інеєм мішки лізли в автобуса. Вадим подався вперед, і з-під сорочки вилізла брудна білизна. Люда дивилася йому в лице, слухала, хоч і не чула, а відчувала прямо перед собою його чорну білизну. В автобус набилося повно людей.

— Діти є? — Спитав Вадим.

Люда похитала головою.

— Чого так? — Блиснув зубами. — Мій через рік до школи піде.

Люда мовчала.

— Бачу, що ти закачалася?

Люда кивнула.

— Як поїде, то дивись на дорогу.

Люда знову кивнула і прикрила очі. Надворі стало зовсім темно.

— Ні, ні, не закривай очей, дивись на дорогу, — він став такий поважний. Все тримався вгорі за поручень, хитався, коли автобус летів по вибоїнах.

В темряві серед важких і різних запахів Люда напружено чогось принюхувалась. Вадим ще щось питав, але вона недочула й задрімала.

Другого дня ввечері Люда сиділа з ногами на дивані, пила чай і дивилася по сьомому каналі американський фільм. Коля мився, бо приїхав дуже змучений. Люда подивилася на свої руки, подумала, що на старості вони стануть такими ж випрацьованими і грубими, як в мами, подивилася в чашку на чай — ще гарячий.

Раптом згадала. Колись на зарослому травою чийомусь погребі догнала того Вадима, повалила на землю і на очах усіх хлопців побила. Може, була в шостому класі чи в сьомому. Але ж сиділа на ньому зверху й насправді товкла, хоча десь всередині тремтів холодний страх. Не треба було з ним говорити. Це ж він на п'ять років молодший і має сина шести років. Такий колись паскудний був, мало била. Його теж працює в бібліотеці, чи вона хоч читати вміє.

Коля вийшов з ванни в трусах, високий, широкоплечий, сильний, мокре пасмо чорного волосся спало на лоб. Сів у крісло — ноги трохи не до середини кімнати.

— Ну як?

— Нічого, вже не нудить, — Люда подивилась на нього.

— Добрий фільм?

— Не знаю. Тільки почався.

— Чайник ще гарячий?

— Так. Хочеш чаю? — Люда спустила з дивана ноги. — Сиди, сиди, я сам.

Люда подивилася в спину його підтягнутій постаті, не повертаючи голови, хапливо сьорбнула з чашки, стримала кашель і зраділа, що Коля не почув.




Айстри


Айстри присохли. Диригент-вітер розкрилився над школою, хрупав тремтячими пальцями каштанів, але вже півгодини не міг настроїти всього квітника. Молоді яскраві айстри, які виросли біля криниці, сміялися, перешіптувалися, заважали почути фальш і згадати мелодію, яка звучала тут колись. Ось вітер упізнав її в кроках першокласника, але кляті горобці! Почав їх розганяти, і хлопчак здивовано зупинився. Чого це горобці сперечаються, і чого вітер виганяє їх з бузкових кущів?

А сонце щоранку падає золотим нотним станом крізь велич каштанів на землю.

— Ну що, згадав мелодію?

— Не заважай, — нервово стріпує диригентським струменем вітер. — Я не хочу її повторювати і не зможу, — махнув накрохмаленими манжетами. — Я не хочу, щоб люди пам'ятали його ходу, ритм кроків.

Цесарки дивилися крізь металеву сітку байдужим оком. Вітер вирвав із сухих пальців каштана попсовані розмашистим почерком жовтаві листки партитури, покрутив їх в руках і безсило опустив на землю.

— А ти ходив до його учнів? — запитало сонце.

— Ходив, — обхопив довгими руками коліна вітер, — їх нема вдома. Вони на роботі, — додав тихо.

— А ти сходи знову.

— Ні, — замотав головою вітер, крутнувши опале листя. — Вони зайняті. Дуже.

. — Ну бувай, — винувато посміхнулося сонце крізь гілля. — У мене теж робота.

Сонце повільно виходило з-за дерева, змотуючи нотний стан у сліпучу ноту, аж вітер мружився, кидаючи погляд у небо. Сонце шалено крутилося навколо гарячого променя-осі, і наче нічого ніколи не було. Ні нотного стану, ні рожевого голосу, а тільки важка праця яка вичавлює піт з постатей біля автостанції та розгладжує щоки конюшини, зім'яті пальцями росяної любові.

— Чуєте? Де вона поділася? — Дядько витирав хустинкою щетинисту шию. — Дайте білет до Олександрії. Дайте, бо автобус піде. Чуєте? — В дитинстві оглух на праве вухо, яке від цієї непотрібності заросло жовтуватим волоссям. А ліве вже від старості не до всього дослухалось. Він заглядав крізь пил і скло в касу, а бачив тільки віддзеркалену гримасу.

Мухи не мали сили не те, щоби літати, а повзати по жаркому повітрі автостанції. І раптом — сало! Дядько забув, що вранці змилював цією хустинкою ще тепле свиняче сало з колодочок пальців.

— Куди? Чого лізете? — Він обтікав свинячим потом, відганяючи ожилих мух.

Крізь покраплені мухами і рідкими дощами шибки лилося розпечено-сліпуче вариво.

— Чого кричите? Що таке? — З'явився у напівтьмі віконця чотиригрудий від затісного одягу поліестровий бюст. — Куди вам?

— До Олександрії, — здув з носа муху. — Автобус ще не пішов? — Застигла блиском малинова губа дядька. — Куди? Відомість у мене.

— То давайте скоріше. Там хоч місця є?

— Руб десять.

— А який це автобус? Оцей жовтий? — Кивнув засмальцьованим кашкетом.

— На привокзальній площі, — роззявила пащу чорна коробочка з білетом.

Підкручені стільцями поли піджака обсіли холодні іскри мух, черевики, відполіровані холошами, намагнітились пилюкою, і квиток прилип у долоні. Яка спека! Дядько виплив на вулицю з автостанції.

— Хтось надвечір має колоти порося в Олександрії. Бачите як спішить? — Кивнула жінка біля кошиків.

— Так, так, — схилилася на лікті бабуся. — А тут в кого він був?

— Не знаю. Може, в Онищука.

Бабуся похитала головою, облизала ниточки губів і знову згорблено розчинилась у спеці.

— Тьотю Марусю, автобус буде на Млинок? — Запитала дівчинка, притримуючи портфель на стільці.

— Буде, буде.

Біля каси стало порожньо.

Всі сиділи і подумки під'їжджали до Олександрії, до Млинка, до Кіровограда.

«Ікарус», відштовхнувшись вихлопом від сірого скла автостанції, поплив до перехрестя. Сонце плавило за ним слід у пилюці.

Дядько вкотився в автостанцію з роєм мух.

— Де ж той автобус?

— Який автобус? — Гавкнула чорна коробочка біля каси.

— На Олександрію.

— Товкся, товкся!? Автобус тільки-но пішов! Де ви були?!

— Як пішов? Я ж сів у автобус, а люди кажуть, що це не той. Я вийшов, а там більше ніякого нема.

— Стояло ж два автобуси! — Метнулась тінь руки в касі.

— Що ж тепер робити?

— Що, що! Новий білет беріть! Через годинку буде другий!

— Чого новий. Я ж учасник війни.

— Ну то й що! Хіба я винна, що ви не туди сіли!?

Здавалось, одна дівчинка не відчувала спеки. Чубчик здригався від найменшого руху в автостанції. Вона витягла з портфеля білі до прозорості блокнотики і складала в них блискучі листівки. Сонце гріло тонкі пальчики, вітер крізь шибки заглядав у портфель, поряд розімлілий юнак мружився від сліпучості шкільного фартушка.

Дядько вийшов на гарячі східці, примружився під козирком автостанції.

Вітер задумливо розчесав довгими пальцями лисіючу крону каштана, погримотів, як хлопчак, надломленою штахетиною. Його рука малювала в повітрі мелодію.

Раптом пальці торкнулися лискучих борозен дядькової шиї. Ошпарені, кинулись струшувати окнурілий піт. Зойкнувши, вітер крутнувся в поросі площі, вискочив на дорогу, скажена машина вдарила радіатором, і вітер полетів у річку. Він довго борсався, кидаючи бризки на стовпці мосту, а потім, заспокоєно-чистий, малював хвилі на воді.

Сонце настромилось на телеграфного стовпа, і від цього стало наче прохолодніше. Спека стікала теплим потрісканим деревом на бетонні підпірки, і земля ловила ці краплі.

— Така тепла осінь, — сказала бабуся замість привітання в просоченому дорогою автобусі. За нею ліз дядько, витираючи лоб вологою хустинкою. Вітер теж хотів зайти в автобуса, але засмаглий водій відігнав його, хряснувши дверима.

Привокзальна площа порожніла.

Сонце розлилося по бузкових кущах, і горобці стали схожими на золотих рибок у прозорому акваріумі.

Вітер приніс кілька крапель з річки, кинув їх на квітник біля школи.

Айстри здригнулися, порох осипався з них, хрипко загули оживаючі стебла.

Дзвони-обличчя тягнулись до неба, вбираючи рухливий спокій блакиті.

Вітер торкнувся айстрових язиків-поглядів.

Ось віддала останнього ніжного звука тоненька айстра і всохла, але нота пробігла від землі до насіння, колихнула дзвони. Стиснулось й зникло життя.

Ні, не зникло! Вітер витримав паузу, заплющивши очі, відкинув волосся.

Звуки наздоганяли одне одного, накладались, вільно випорскували з акордів, нотним листком на землю ліг вечір. Мелодія народжувалася, тремтіла, просочуючись крізь пальці, наче випаровувалась з землі.

Вона жила.

Вітер перебирав незримі нитки, тримав правою рукою густий тон живих стебел, — лівою підносив у небо тонкі дзвони, а за ними, танучи, злітали кришталеві звуки всихаючих айстр.

День ставав матовими ліхтарями.

Айстри…




Нічого


Його жінки не було вдома. Ольга це відразу зрозуміла, як тільки брязнула за собою дверима комунальної квартири. У довгий коридор з кімнати Петрових вилазив через відчинені двері цигарковий дим. За столом про щось голосно сперечались чоловіки. Вдаючи, що не помітила сусіда, Ольга пішла до себе. Гули ноги, двома пасами по спині бігали мурашки втоми. Переодягнувшись, вона понесла на кухню чайник. Подумала, що не відмовилась би випити гарного вина, щоб не боліла голова. Треба буде завтра взяти, бо раптом прийдуть гості. Хоча, які гості. Перехідчину вже відсиділи, нема чого тратитись. Он меблі треба, хоч і комунальна, хоч і однокімнатна, а своя. Ольга повернулась у кімнату, прилягла. Не хотілося думати про роботу, а перед очима стояла цілоденна черга: «Півкілограма ковбаси, півкілограма ковбаси…» Коли вони встигають її поїдати? Згадала, коли жили на квартирі, було затишніше. Мабуть, тут ще не обжилась, не звикла до синіх шпалер, до постійного шуму в коридорі, до сусідів. З якимись неприємними нотками в голосі Маша сказала, що її Коля працює на станції техобслуговування механіком. Мабуть, заздрять, що вона працює продавщицею у гастрономі. Бо в той вечір закрились у своїй кімнаті, а вранці запросили Ольгу на чай. І Маша якось гордо посміхалась, що в них усе просто, без усякого там. Ольга сказала, що цілий день стоїть за прилавком і не бачить того всього. Один раз перед Новим роком Люся шепнула, що можна у підсобці узяти згущеного молока. Ольга пішла, а коли повернулась, то покупці товкли гирею по прилавку. Добре, що післязавтра приїде Вася з рейсу, її кучерявий Вася. Не буде так сумно. Як він з тим рефрижератором, ще й погода якась сльотава.

Знову хтось прочовгав коридором.

— Сусідко! — Майже без стуку ввійшов у кімнату Коля.

— Ти що робиш? — Очі його блискотіли, на рожевому обличчі смикалася посмішка. — Пішли до нас.

— Чого?

— Пішли в гості, посидимо, побалакаємо. — Він схопив Ольгу за руку, потяг так різко, що вона ледь втрапила ногами в капці. Коля засміявся, і Ольга помітила на шиї грубі, червоно-фіолетові кручені рубці.

Він перехопив її за талію, потяг у коридор.

— Мадам, я виключив ваш чайник, — в коридорі курив один з гостей.

— Шурик! Кидай цигарку, пішли наллємо штрафну. — Коля, заточуючись, махнув рукою, потяг Шурика за собою.

За столом сидів, важко зіпершись на лікті, сивий немолодий чоловік. Ольга не хотіла горілки.

— Давай, давай! — Коля хлюпнув у чарку, потекло по руці, капнуло на Ольжин халат. — Ой, ой, ой! — похитав, сміючись, головою.

— Що ж ти так, — підвів голову сивий.

Коля знову засміявся.

— Будьмо!

Випили. Шурик запалив цигарку, Коля скривився, хекнув і почав метушливо підгортати долонею на столі виделки, шматки хліба, цигарковий попіл. Підсунув Ользі тарілку з пошматованою яєчнею.

— Вибачайте, ікри заморської немає, — дихнув прямо в обличчя перегаром.

Ольга хотіла поставити півчарки.

— Ні-ні! — Він різко перегородив дорогу її руці. Ольга допила, закусила скоринкою.

— Отак-то, Салямон. — Коля закачував рукави сорочки.

— Що? — Салямон глянув на нього крізь щілини одутлого обличчя, почав колупатися сірником в зубах.

Схоже, розмова у них не клеїлась.

— Як діла? — Наче згадав про Ольгу Коля.

— Нічого.

— Тоді ще по одній.

— Ні, ні, — мотнула головою Ольга.

Шурик сидів збоку, акуратно струшуючи попіл у кришечку від горілки, розглядав Ольгу в профіль. Коля помітив його погляд.

— Що, гарна в мене сусідка? Незаміжня, — цокнув язиком.

— Заміжня!

— Та ну! — Удавано витріщив очі.

Шурик мовчки посміхнувся. Коли він клав кришечку на стіл, Ольга помітила, що в нього дуже чисті руки. — Де ви працюєте? — Запитав.

— В гастрономі, — Ольга повернулась, глянула в спокійно-глибокі темні очі. Щось в них пробігло, смикнуло брову. Він приємно здивувався. Салямон засопів, зламав сірник грубими пальцями, підвівся.

— Якщо надумаєш, подзвони, — незадоволено прохрипів.

Коля встав, похитнувся, кивнув для годиться головою, повів його до дверей. Шурик пересів до столу, налив води. Тихо грало радіо, в голові Ольги ставало тепло.

— Гарна поляна, — скептично кивнув на брудний стіл Шурик.

Ользі стало незручно.

— Синок, — Коля плюхнувся на стілець. — Ти поняв?

Шурик мовчав.

— Я, мабуть, піду. Спасибі, — Ольга хотіла вийти.

— Сиди, сиди! — Коля був збуджений і чимось обурений. — Зараз поставимо крапку і всі підемо. Всі!.. А я з болотом діла не маю! — Рубонув у повітрі рукою. Потім схопив пляшку, почав розливати, переливаючи через край. — Ні! Шурик, ти поняв!? — Коля постукав по столі кулаком. — Побачимо, хто кого!

Шурик спокійно мовчав. Коля хекнув, поставив чарку на стіл.

— О! — Почвалав до холодильника, витяг солоні огірки. — Така закуска пропадає, — він знову хотів бути веселим, але забагато випив і йому не вдавалося.

Ользі стало сумно.

— У нас десь там був чайник, — Коля глянув нахабно п'яним поглядом. Ольгу це здивувало, але вона швидко пішла на кухню — хотілося, щоб усе це швидше закінчилося — запалила газ. Прийшов Шурик… закурив.

— А ви де працюєте? — Ольга зіперлась на підвіконня.

— Таксистом.

Вона не знала, як зреагувати, і тому заглянула в чайник.

— Що там? — Очі Шурика сміялись.

— Нічого, — Ольга зніяковіла. «Мабуть, він жонатий. Такий ухоже ний».

В туалеті зашуміла вода, гупнули двері, потім забулькало у ванній.

До кухні зайшов Коля з мокрим волоссям, сорочка пристала до грудей.

— Шурик, твоя машина тут? — Коля запихав сорочку в штани, його похитувало. — А її там ніхто?

Шурик мовчки докурив, вийшов. Коля вискочив за ним в коридор. Щось розхристано-неприємне вразило Ольгу. Вона виключила газ. Коли проходила коридором, чоловіки замовкли. Знову згадала Васю, його сильні руки. Зітхнула.

Брязнули вхідні двері, і майже без стуку до кімнати ввійшов Коля.

— Сусідко, ти ще не спиш? Пішли пити чай! — Він потяг за собою.

— Я не хочу, вже пізно.

— Пішли, пішли! Ти, що, боїшся мене?

Ольга зрозуміла, що він добре п'яний, і пошкодувала, що не замкнула дверей і тепер мусила не пручатися, щоб не впасти з ним у коридорі.

— То все дурне, — Коля діставав чашки, з силою ставив їх на стіл. — Завтра в дочки три роки. Жінка поїхала до тещі. Оце дата! — Він хотів підморгнути, але вийшло як на болючий зуб. — А з цими суками я робити не буду! — Здавалося, він тверезів. — Я ж послухав Машку, покинув шоферувати й пішов на цю кляту станцію. Каже, що ти, як хлопчик, цілий день тою машиною туди-сюди. А… — Махнув рукою. — Вона дурна, я на машині людиною був, а тут треба красти, бо на тебе просто спишуть. І пити треба добре, хоч і не знаєш, за що. А я на машині не пив.

Не хотілося чути його голосу. Він розповідав про свою жінку, про дочку. Всередині розливалося тепло втоми, а скроні стукали: не спи, не спи. Коля замовк.

— Отаке життя. — Запалив цигарку. — Хороша ти дєвка, — ляпнув по коліні, — я зараз почитаю тобі вірші. Сам писав, в армії. — Ольга глянула на його довгу постать — здалося, що руки непропорційно довгі. — За півроку списав увесь блокнот. Це як лежав у госпіталі. Дивись! — Він кинув блокнот на стіл, розщібнув сорочку, зриваючи верхні ґудзики. Груди, живіт були вкриті синюватими звивистими рубцями. — Лопнула цистерна і мене ледве врятували. — Ользі стало моторошно, ніяк не могла зрозуміти, навіщо він усе це каже, слова не поміщалися у втомленій голові. Вона відвела погляд від його почервонілих очей. «Може, його треба пожаліти?»

— Я ж боявся, що Машка не захоче мене такого. Ми з нею гуляли до армії. — Помовчав. — Вже п'ять років пройшло. — Затягнувся цигаркою. Він читав про чудові Машчині очі, про те, що, може, вона його забула, про те, що не може жити без неї. Ольга зітхнула. — Що, нецікаво?

— Цікаво, але мені вранці на роботу. — Ольга підвелась. — Спасибі за чай.

Микола кивнув головою.

У своїй кімнаті Ольга полегшено зітхнула, кудись відходив сон. Завела будильник, було далеко за північ. у коридорі прочовгали кроки, двері відкрились.

— Оля, я тебе образив? — Він говорив дуже тихо, здавлено, а очі горіли якимсь незвичним вогнем.

— Ні, йди спати. — Ольга злякалась від несподіванки.

— Ти випити не хочеш?

— Ні.

— Тоді вибач мені недопаленому, перекрученому! — Раптом він кинувся цілувати Ользі руки.

— Ти що!? — Обурено відштовхнула вона.

— Що? Бридко!? Я сам собі бридкий, — зовсім тихо упав голос, підвів погляд. — Не бійся, я тебе не зачеплю, просто поцілую руки. Ти класна. — Він обхопив за талію, Ольга зрозуміла, що криком його не зупиниш, а всередині запекло. Дрижачими руками вона відривала його від себе.

— Коля, йди спати. Все! — І ніяк не могла зібратись з думками.

— Що все? Що все!? — Він рвонув зубами ґудзик на халаті. — Не прикидайся!

Вона відпихала його руками, але ніяк не могла побороти нахабну силу.

— Іди звідси! — Крізь сльози майже крикнула вона.

Він рвонув халат, сильно штовхнув її на диван. Ольга вдарилась головою об бильце, обхопила свої плечі, аж затріщали пальці.

— Поплач!.. Поплач!..

Наче дерев'яне, здригнулося тіло, коли він рвав халат, здираючи заламаними нігтями шкіру.

Ольга заридала. Він поклав пітну долоню на її гаряче стегно.

— Нема чого плакати, — потягнув закладеним носом. — Все буде нормально. Я ж трошки. Пойми.

Вона чула, як брязкав пояс, і від цього ще більше заридала, задрижала чужим тілом.

Десь під ранок, схлипуючи, Ольга довго стояла під душем. Барабанила вода, не давала зрушити з місця, збиралася дрижачими краплями на руках. Подивилася у дзеркало, намагаючись щось пізнати, але припухлі очі, покусані губи видушували сльози.

І знову цілий день — півкілограма ковбаси, півкілограма ковбаси, аж поки ноги і плечі не зростаються у суглобах, а голова ні про що не думає, тільки шукає цифри на чеках.

Ввечері Петрови гуляли. Ольга, зіщулившись, пройшла, замкнула за собою двері і не відчиняла на стук. У коридорі сміялися, крутили пісні Антонова, шаркали ногами, в кімнату лізли різні запахи. Ольга заткнула вуха ватою, голова стала великою й легкою. Довго лежала, заплющивши очі, до гулу в скронях, єством відчувала гармидер у цьому величезному будинку. На душі стало тоскно. «Нічого. Завтра приїде Вася. Нічого. А, може, не приїде», — вихопилась думка. Ольга здригнулась й заснула.




Вавчер


Хай живе Уоррен Баффетт




Здавалося вулиця не має кінця. Йти було важко не тільки тому, що вона крутим віражем десь вгорі впиралася у стіну яру. Було відчуття, що йдеш проти течії. Намитий пісок, збитий до стану гірської породи, скочується під ногами і наче стоїш на місці. Стільки років пхався цією вулицею, а сьогодні тільки відчув себе в річці проти течії. Приходько дивився собі під ноги, раз на два кроки вихекував з дна легенів автобусний чад. Киваючи в такт ході, виплутувався із столичного гармидеру, складав по частинах розмову з дочкою, намагався вгадати як вона живе. «Може й справді за вавчери можна купити квартиру. Каже, що можна». Став перевести подих. Біля Василевої хати осипається шовковиця, он і він.

— Доброго дня!

— Доброго, — Василь виходить з подвір'я. — Що там у Києві?

— Нічого. Ти пам’ятаєш, що винен мені свинячі ноги?

У Василя трусяться руки навіть коли він тримає кулаки в кишенях. Коротке сивіюче клаптями волосся ворушиться, наче хоче наповзти на брови. Дві товсті складки над бровами, як у бика, їздять вузьким лобом, намагаються щось знайти глибоко під черепом, але марно.

— Я віддам. Ще не виросло. — В темних очницях під кошлатими бровами блукають зіниці, ховаються в щілинах опухлих повік.

— А Ваську твого вже навіть міліція не бере. Що знов з бурси вигнали?

— А тобі яке діло?

— Ніякого. Одні діти роблять і доробитися не можуть. А другі чекають поки виросте.

— А як я не маю звідки?! — Василь виштовхує з себе слова. На одутлих неголених щоках вилазять жовна, вуха притискаються до масивної голови.

— Ти хоч вавчера свого забрав?

— На він мені нашо?

— Як тобі не треба, то може комусь…

Василь топчеться на місці, холоші дрижать від запхнутих в кишені кулаків. Він коротко обриває Приходька. — Бери! Ввечері віддам!

Приходько раптом відступає назад.

— Зараз ніхто не має…

Василь мовчки повертається, заходить на подвір’я. Приходько, скосивши погляд слідкує з вулиці за Василем. Через ворота голова Василя схоже посаджена на кіл. Вона повертається скоса дивиться на Приходька темними зіницями.

— Де Надька?! — В дворі загавкав собака. Василь дивиться як Приходько проходить вулицею, опустивши голову.

— Десь пішла. А що? — Василева жінка виходить з літньої кухні.

— Підем з обіду заберемо вавчер. Хай його вдавить. — Цідить крізь зуби Василь.

— Кого?

— Приходька! Або відрубай ноги поросяті!

— А він шо сказав?

Василь мовчки пішов до хати. Жінка зайшла в літню кухню, зменшила газ під каструлею.

— Василю, кажуть шо скоро за вавчери будуть давати гроші.

— Багато вони тобі дадуть. — Василь важко сів біля столу. — Одні папірці поміняють на другі.

— А, може, здали б куди? Були б хоч якісь гроші, — ставила тарілки на стіл.

— Ти не знаєш скільки людям дали за них? — Василь з-під лоба глянув їй в обличчя.

— Дивися, — зітхнула жінка.

Василь встав, сунув руки в кишені.

— Скажи Надьці хай візьме метрику.

Він постояв біля перекошеної хвіртки, — не буду ремонтувати, хай, — вийшов з двору.

— Доброго дня, сусідо.

— Доброго, Василю. — Дмитро поклав газету на стіл.

— Що пише?

— Пише, що підробляють вавчери.

— Нащо?

— А бог їх знає. Цінні папери.

Василь криво посміхнувся.

— Добрива будуть цього року?

— Може й будуть, а хто буде платити за роботу? — Дмитро склав газету. — Ну що по маленькій?

— Можна.

Дмитро розлив горілку. Випили. Василь взяв помідор, товсті складки на лобі злилися в одну перерізану ниткою.

В хату зайшла Надька.

— Тату, пішли в зберкасу.

— Пішли.

— Чого, Василю? — Дмитро відсунув пляшку.

— Вавчер забрати.

— А, воно треба.

Надька по дорозі зірвала яблуко, захрумтіла ним аж батькові пішла оскомина.

— Де ти була?

— На вулиці, — йшла впевнено здорова й дебела.

«Куди її подіти, віддав би заміж. Як той вавчер».

— Пішла в училище, допильнувала б Василя. — Говорив наче сам до себе.

— Він мені нашо, — смикнула Надька плечем. — Піду на курси в Київ.

— А платити чим?

— Продамо трохи картоплі.

Мовчки йшли дорогою вниз, вниз, вниз.

Біля зберкаси Василь став, тремтячими пальцями витяг приму.

— Йди спитай. Я зараз прийду.

Надька ввійшла в темний коридор, смерділо мишами й лаком. Василь курив біля дверей, дим плутався у гілках, листі, крутився біля щілин-очей. «І нашо той вавчер Приходьку? Хіба буде щось мати?»

— Тату, йди розпишися.

Василь здавив вогник пальцями, поклав недопалок до кишені.

— Не питала коли гроші за них будуть платити?

— Не питала.

— Ну так, тобі ж нащо.

— Тату!

Василь ввійшов у невелику кімнату, напхану спертого жіночого духу.

— Розпишіться.

Тримаючи ліву долоню на зап’ясті правої, знайшов галочку на рябому від лінійок листку.

— Покажіть паспорт, — дівчина полистала, поклала на стіл. — Чого дочка не отримала паспорт?

— А бог її знає.

— Зачекайте. — Дівчина згорнула листки, вийшла з кімнати.

Василь пропустив крізь щілини безликі силуети за столами, пхнув руки в кишені і вийшов.

Ввечері Приходько подзвонив дочці.

— Алло, доця, маю ще один вавчер.

— Який?

— Василя.

— Що я з ним буду робити? Він же іменний.

В трубці затріщало, Приходько недочув.

— Нормальний, нормальний!

— Нащо він мені!? То чужий!

— Ти ж казала, що тобі треба! — Приходько встав.

— Та треба, треба.

В хату налізли сутінки, Приходько кричав у телефонну трубку, наче на другий край землі.




Літній сон


Моїй матері




Таке ж небо було там, серед поля, де стояла хата. Тільки там зорі падали на стріху, викрешували зелених світлячків і летіли через яр прямо в Буг. А тут вони лежать на дні мілкого ставу бляшаним відблиском ліхтарів. Поле там дихало під босими ногами, муркотіло нічними тракторами і навіть коли замовкало, все одно у вусі щось затишно бриніло. Там можна було сидіти на призьбі, збивати прутиком спориш і дивитися, як ластівки ковзаються по дротиках своїх пісень. Тоді ще можна було чекати…

Гусак злякано скрикнув, і Галина, наче розбуджена громом, залементувала:

— Гусі, гусі, гу-сю-сю-сю-сю-у-у!

Гуси не хотіли виходити зі ставу. Крутились виром, гегали, коли голос Галини от-от мав зірватися. Вона відійшла од переляканої блискавками верби. Табун цьвохнув крильми, крутнувся довгим ланцюгом, пізнаючи самотню постать хазяйки.

Наче збовтаний намул, до неба здіймалися сутінки. Галина зловилася на думці, що почала частіше згадувати мамину хату і своє дитинство.

Гуси закричали, але вже якось сумно.

— Ой, гиля, гуси, на Буг… — Чомусь не могла далі згадати. Втомлено подивилася на тьмяне плесо ставу з лілією табуна і повернула додому. Від вологого холоду почало нити застуджене коліно, а, може, то відгикувалося вчорашнє сапання. Сунувши руки в кишені колись квітчастого халата, дибала дорогою. З пальців тупо сіпався біль. А завтра знову носити порожні ящики, і рукавиць знову не буде. А шоферюги бігатимуть з чайної в контору, щоб матюкатись й гупати кулаками по столі.

На кагатному полі прожектори впали у небесне молоко. Десь гаркнув трактор, другий, і почалося: щоденна гризня людини, заліза й землі. Галина зіщулилася під тими звуками, наче бадилина, яку не зім'яв трактор, притулилася до байдужого стовпа і вціліла одна-однісінька серед поля.




— Чого не лягаєте спати, мамо?

— Трактори перемовляться, чуєш?

— А вони хати нашої не зачеплять?

— Ні, дитино, спи.

— Матіола пахне. Відчиніть двері в сіни.

— Горбачі заїдять.

— Ні, розкажуть, де літали…




Галина йшла біля довгого будинку, який зараз скидався на велику буду з п'ятьма дверима у боковій стіні. На даху вітер, як свиня рилом, підкидав шмат бляхи, саме над її квартирою.

На лавці, біля прочинених дверей, покувікували сусіди. На привітання Анюта кивнула знизу вверх, наче щось підкинула розпливчастим підборіддям, ногою відгребла соняшникове лушпиння.

Тільки зараз, коли вже добре смеркло, Галина помітила, що другий сусід, Яків, буде ставити веранду і, мабуть, велику. А стіну хоче вивести, бо ж двері поруч.

Кілки стирчали на місці квітника, з якого Галина хотіла пересадити хвору жоржину, щоб виходити. Перемішані з землею, в темряві, наче з кров'ю, квіти лежали живою купою під стіною. Порубана матіола ще пахла. Галина зупинилась: чи йти сваритися з Яковом, чи мовчки згорбитися. Нема хазяїна, щоб витесав і забив кола. Господар вийшов з хати і пішов за вітром, залишилась сама без кола, а значить, і без двора. Залишився квітник, якого потроху обрізають то зліва, то справа. То гаражем, то асфальтом, а тепер верандою. З хати вийшов Яків, кивком привітався, взявся в боки.

— Бела, йди сюди!

Виколихнулась Бела в тісному халаті.

— Треба йти на роботу, а там Анюта розклала свій телевізор, — Яків бридко вивернув губи аж до золотих зубів.

— Ти боїшся? — Бела глянула на Галину, реготнула. — Ну пішли, я тебе трохи проведу.

Галина відвернулася, підійшла до свого квітника. Їй не хотілося дивитися їм у спину, але самі лізли перед очі два вихляючі зади, і один був такий швидкий і крутий, що хотілося покласти цеглину і дивитися, як вона буде скакати зліва направо, зліва направо. Відігнала надокучливого комара, зігнулася над огірками, їх уже треба було підв'язати. Під склянкою прийнялася троянда, пальці намацали на вередливому прутику брунечку молодого листочка. Соняшник хазяйновито похитував головою. Край стежки матіола все хотіла обійняти запахом і гілоньками. Горіх насуплено мовчав.

Галині раптом захотілося отут скраю поставити столик і лавку, щоб горіхи цокали до столу, а матіола клала руки на лаву. Швидко відміряла дві ступні, накреслила паличкою квадрат. Ввімкнула у веранді світло, ще й двері відчинила. Мутлі затріпотіли, понесли те світло крильцями на квітник. В підвал ходила двічі. Навпомацки знайшла лопату, потім принесла кілки й сокиру. Як злодій, тихо копала ямки для стовпців, озираючись забивала їх. Після кожного удару зупиняла подих: чи хто не йде посміятися з дурної баби, якій опівночі забаглося сісти на свіжо вкопану лаву, покласти грубі руки на рапатий стіл. Ні, сплять. Збила сокирою пальця, не застогнала, тільки швидко скапнув піт з носа, а може, сльоза. Затисла пальця в долоні.

— Дитино?! Зараз, зараз, — мати кидається з ножем до лежанки, зрізає чорний жмут з кожуха. — На, зав'яжи рану. Ой, боже!

— Нічого, мамо.

Розліпила долоню, обмотала пальця горіховим листком. Взялася прибивати дошки.

Вже не хотілося нічого, голова хилилася від утоми, та руки робили своє.

Сіла на лаву, сокира м'яко вислизнула на землю.

— Зараз, зараз, — сухо прошепотіли губи, — зараз. Трішки відпочину й закінчу, — прихилилася до щетинистого столу.

Стало тихо-тихо й темно-темно. Мабуть, хоче світати.




Авітодрузін


Ця осінь сама лізла в очі. Жовтизною дерев, сірим спокоєм тротуарів хотіла розважити чи заспокоїти. Якось відокремлено вона жила від людей. А люди бігли дрімаючим асфальтом, дивились на небо, чи не натякає воно на дощ.

Звичайно починався день, але це був день у чужому місті. І дерева гіпнотизували оранжевими зіницями, коли дівчата йшли на роботу. Вже третій день вони жили у цьому місті, а мали жити ще місяць. Нічого не зробиш, треба обмінюватись досвідом, і в порядку традиції з цеху послали наймолодших.

Ось вони йдуть вулицею. І лише одна з трьох думає про заготовки, шви, виточки. Хоча, які виточки на фуфайках. Але ж вони йдуть у цех пошиття робочого одягу і хтось же повинен думати про це. Ірину трохи ображають власні думки, точніше, те, що вона почувається самотньо. Неля умудряється показати перехожим пульс на сідницях. Ірина бачить, що їх порівнюють миттєві чоловіки, але ні, вона ніколи не буде вертіти так, як Неля. Ірина поглядає на Олю (як добре йти поряд з людиною, яка складається тільки з горизонтальних і вертикальних ліній, абсолютно без вигинів). Ірині цікаво, про що думає Неля, але відчуває, що Неля не дозволяє цього робити жодним жестом. Якось треба пристосовуватись. Ірина розуміє свою незграбність, відчуває свою нетутешність.

Мабуть, люди, що проводять усе життя на колесах, поводяться природно на новому місці. Їй хочеться спокійно дивитися крізь скло тролейбуса, але вона ловить себе на тому, що напружено слідкує за назвами вулиць. Ну, чорт з ним, з цим містом! Хочеться спокою, хочеться метрономного життя. Ну коли можна буде не думати ні про що!

У цеху знайомий запах пороху і ще чогось, Ірина ніяк не могла зрозуміти, чого. Одноногий майстер Міля Йосипович у бухгалтерських нарукавниках показував цех. Тріскотня і гудіння машин, засмальцьовані лекала — Іринина внутрішня напруга спала — все, як у них удома. От майстер пришкандибав до столу, зміряв усіх по черзі з ніг до голови, сказав, що завтра буде більш конкретна робота, і відпустив їсти.

Дівчата вийшли на вулицю. Оля пішла шукати перукарню, Неля пішла дзвонити додому. «Додому — це в Київ», — збагнула Ірина уже в магазині. Вона вийшла, хапнула повітря, і здалося, що дуже давно живе в цьому місті. Але це лише на мить. Це місто таке ж саме. Ірина повернула до гуртожитку, все ж який-небудь притулок. Звичайно, педінститутський кращий за петеушний з лайкою і диким криком (їм про це говорили у цеху).

Але кімната все ж необжита. Якоюсь тимчасовістю віє зі стін і від холодних батарей опалення. Хоч би хто прийшов. Ірина поставила чай, витерла туфлі.

— Ірка, яку, я знайшла кафушку, умреш! — Неля влетіла живим вітром. — Сьогодні ми йдемо на каву. А потім… — вона покрутила синеньким папірцем.

— Що це?

— Я познайомилась з льотчиками, і вони попросили купити пива. Вони живуть в центрі, у готелі «Україна». Ми йдемо в гості. Може, ти не хочеш? Я сказала, що буду з подругою, їх аж четверо.

Пива в пляшках у місті не було, і дівчата купили трилітрову банку у пивбарі «Янтар».

— Наївні люди, — сказала Неля, коли вони вийшли із задушливого підвалу. — Перевелися з Чехії і захотіли нормального пива. Це ж пійло.

Ірина відчувала, що Неля почувалась зверхньо. Оля відмовилася з ними іти, хоча це і так було ясно.

Кафе було в центрі, біля універмагу. Звичайне літнє кафе, але було зрозуміло, що сюди ходять лише свої. Неля про щось звично розмовляла з барменом, передавала на сусідні столики запальничку. Ірина не встигала за подіями. Якісь хлопці попросили сірники, Неля пішла до бармена, а Ірина втомлено сиділа за столиком. Відчувала, що чоловіки звертають увагу на неї, але зараз нічого не хотілося. Так же незвично почувалася у номері готелю, до кінця і не збагнувши Іри в очко. Були моменти, коли жалкувала про такий відпочинок і в ту ж мить заздрила Нелі. Полегшало на свіжому повітрі. Льотчики кілька разів натякнули на гарну можливість залишитися, та Ірина зберігала солідарність з Нелею, і кава, змішана з пивом, просилась на відпочинок.

В тролейбусі Ірина подумала, що ніколи не зможе керувати чоловіками. Їй треба надто багато часу, а Неля, — у неї такий природно-намальований рум'янець, вона так посміхається. От і зараз Ірина, можливо, і залишилася б з льотчиками, але навіщо…

Тролейбус вигоцував перед світлофором.

— Ну, тепер нехай спробують жити в курятнику, — мовила Неля. — Кололо їх щось у чехів.

Ірина кивнула, бо не знала, що сказати. Якась безсилість навалювалась, а може, просто повернулась.

А в гуртожитку краще, ніж у готелі, можна вимити руки і впасти на ліжко.

— Давайте пити чай! — Неля не знала спокою, бігала по кімнаті, включила кип'ятильник.

— Тут уже два чурки приходили, але я не відчинила, — Оля сиділа на ліжку, загорнувшись у ковдру.

Дівчата зайшлися сміхом.

— А звідки ти знаєш, що чурки? — Не могла заспокоїтися Неля.

У двері хтось постукав.

— Я уже сплю, — Оля пірнула під ковдру.

— Ми вже спимо, — Ірина стрибнула до вимикача і відчула в собі силу діяння.

— Вони ж чули, як ми сміялися, — прошепотіла Неля. — На, одягни зверху і скажи, що спимо, — Ірина навпомацки знайшла свою нічну, кинула Нелі.

Крізь прочинені двері Неля випхнула кілька слів, але двері хтось притримав. Ірина хотіла хоч що-небудь розібрати — дарма. Коридорне світло падало Нелі на спину, ні — нижче. Вона закрила двері, ввімкнула світло.

— Все. Нас усіх запрошують у гості.

— Взагалі-то не хочеться йти, — Ірина ліниво сіла на ліжку.

— Нєт, ти смотрі, — Неля сіла до столу, сьорбнула з чашки. — Я одна нє пойду. Да і вообще. Можем нє іті.

Ірина зрозуміла з інтонації і повірила, що Неля може піти, а може і не піти.

Неля звично розчесалася, як робила це кожного вечора, і в довгій нічній сорочці сіла допивати чай.

— З вашими хахалями нікуди не вийдеш, — напівжартома сказала Оля і вилізла з ліжка.

— А от цього не треба, — Неля театральним жестом її зупинила. — Нас тут, розумієш, зовсім не було, а події вже розгорталися.

— Так, так, зараз складемо протокол, — постукала ложкою Іра. — Так що, постановили: йдемо втрьох або ніхто не йде.

Оля визирнула в коридор.

— Ні, ні, я зараз прийду.

Дівчата засміялися услід.

Пиво у шлунку то засинало, то прокидалось, Ірина прилягла на подушку. В голові шуміло. Хотілося поїхати з цього міста туди, де яскраві вогні, тонкі запахи, високі люди, які не говорять, а співають. Ірина посміхнулась, заплющила очі.

— Ти чого?

— Нічого. — Ірина кинула погляд на Нелині руки, згадала, що десь брала з собою лак, сіла фарбувати нігті.

— Такий холод, — з'їжилась Оля. — А вам ще хочеться кудись іти. — І вона знову полізла під ковдру.

— Ні! Ні! Вилазь.

— Я нікуди не піду, — Оля натягнула ковдру під шию. — За цілий день і не нагрілася. Мене не запрошували.

— Як це не запрошували? Запрошували всіх! — Іра закрутила лак.

— Так, так, — Неля фарбувалася посеред кімнати під самою лампочкою.

Ірина відчувала непотрібність цієї ситуації. Чомусь подумала, що там, у готелі, не домовлялися про наступну зустріч, не вимагали телефонів. Якось просто, звичайно говорили про дурниці. Навіть не з’ясовували, хто одружений. Ірина посміхнулася. Дивно.

— Пішли. Що, будеш сама в кімнаті сидіти?

— Hі-ні. — Засміялась Неля, Оля не просто так хоче залишитись…

— А… — змовницьки підтримала Іра.

— От зарази, — Оля вилізла з-під ковдри, натягнула джинси, чорний светр. — Іду!

Дівчата зареготали.

— Знаю, знаю, — жартома сердито сказала Оля. — Щоб ви знали, узбеки не в моєму смаку.

А потім за ними прийшли Юра і Раф. Ірина глянула на їхні давно непрані спортивні костюми, поки підіймалися сходами на верхній поверх, — захотіла вернутись.

У кімнаті Юри гриміла музика, що не можна було й слова сказати чи почути. Хлопці розмовляли між собою по-узбецьки. Ірині знову захотілося піти звідси. Вона ніяк не могла зрозуміти, як Нелі вдається і тут влитися в розмову. Виявилося, що сьогодні свято плова. Горілки на столі не було, але коли поряд сів Марат з величезним перснем на середньому пальці правої руки, Ірина вловила запах спиртного. Але вони напружено посміхалися. Ірина почувалась незвично серед низькорослих, з вузькими, широко посадженими очима, смаглявих хлопців. Вони зиркали з-під чорних брів, зрідка гортанно перемовлялись. Жодного з них Ірина ніяк не могла уявити учителем російської мови.

За голосною музикою не чутно слів сусіда. Ірина кивала головою, розглядала стіни. В кімнату заходили, виходили якісь люди, передавали через стіл касети, книги. Ірина хотіла вийти, але забула, як звуть сусіда.

Стіл відсунули, почали танцювати. Ірина підійшла до Нелі, голосно сказала у саме вухо.

— Мені набридло!

Неля кивнула головою.

Ірина обвела поглядом уже незнайомі обличчя, почала пробиратися крізь натовп, що коливався, дихав одеколоном, спиртним, цигарками.

В нутрощах збунтувалося пиво.

Ірина вийшла у порожній коридор. Біля сходів її наздогнав сусід по столу.

— Ти уже уходіш?

— Да, устала. — Ірина прощально махнула рукою.

— Так всьо палучілось, — він був нижчий від Ірини і, мабуть, молодший. — Еті папріхаділі. Ми хатєлі проста пасідєть, пагаваріть, а ім падавай діскацеку. — Здавалось, він жалкував, але Ірина вже не звертала уваги.

— Пашлі, я што-та тєбє пакажу, — він вперто, хоч і несильно потягнув коридором.

— Я не хочу, — Ірина слабко намагалася витрусити свою руку з його квадратної долоні.

Він штовхнув двері кімнати, у якій було темно, десь ліворуч за стіною глухо гупала музика.

— Здєсь нєту свєта. Садісь! Гдє-то била свєчка. — Він почав щось перекидати в тумбі, заглянув за штору. — О, здєсь лампа прямо в самоє окно, — відхилив штору. Вуличний ліхтар зазирнув у вікно.

— Устала?

Ірина мовчки кивнула.

— Можешь лєчь.

— Нєт!

Помовчали.

— Я пойду, — Ірина встала.

— Куда ти спєшішь? — Він підійшов, обхопив руками, повалив на ліжко.

Ірина вперлась ліктями в груди. Вона не чекала такого. Почуття гидливості, бруду напружилось всередині.

— Убері рукі!!.

— А то што будєт? — Він хапнув ротом по шиї. — Чєго ти баішся? — Він заломив одну руку Ірині за спину і ніяк не міг зловити другу.

— Пусті! Мнє больна!

— Ну, тогда давай нє будєм ссоріца. Давай?

— Давай.

«Це вже занадто!» З обуренням штовхнула його в груди, зірвалась з ліжка, кинулась до дверей. В сутінках помітила порожню пляшку на столі, затисла в руці.

— Открой дверь! — Випалила низьким, чужим голосом.

— Дура! — Він встав, заправив сорочку в штани. — Сама откривай.

Ірина ніяк не могла намацати замка. На стіні чорнів вимикач. Ірина натиснула — загорілося світло.

— Нєту свєта? — Їдко запитала.

Хлопець розвалився на стільці.

— Я думаю, што ми єщо встрєтімся.

Ірина дрижачою рукою відкрила двері, відкинула пляшку на ліжко.

— Сомнєваюсь, — хлопнула дверима і важко пішла коридором. Спустилась на свій поверх. У грудях борсалась образа. Ірина ковтнула сльози, півтемним коридором пішла до умивальника. Умилась, упершись руками в раковину, відчувала, як стікають краплі по обличчю. В животі щось смикнулось, Ірина заплющила очі, виблювала плов, потім пиво. «Добре, що тут темно», — вона довго стояла, прикладала до щік холодні, мокрі долоні, полоскала рот. Ноги підкошувались, коли йшла в кімнату.

— Де ти була? — Неля вкладалась спати.

— Умивалась. — Ірину морозило.

Дівчата мовчали.

Ірина розстелила ліжко, вимкнула світло. Шумно втягнула повітря. Подумки себе заспокоювала, але голова гула, серце хотіло вискочити й поскакати якимись сходами. Коли прикладала холодну долоню до грудей, виступали сльози. Вона чула сонне сопіння Нелі, похропування Олі. Крутилась у ліжку і ніяк не могла зігрітися. «Треба було залишитися, то нагрів би», — подумки познущалася над собою. Тупо нив шлунок, думки плуталися, вихоплювали гуркіт музики, стрекіт швейних машин. Холодно, боже, як холодно.

«Деті. Сєгодня ми будєм учіт стіх Некрасова „Мужічок с ноготок“. Хором: „Однажди в студьоную зімнюю пору…“ Б-р-р. Холодно. „Хором…“ Б-р-р. Холодно. „Нет, деті. „Однажди в студьоную зімнюю пору…““».

За вікном сірів день.

— Іро, тобі погано? — Неля сиділа на краю ліжка. Ірина відкрила очі.

— Холодно. — Зсунула брови, намагаючись розібратися у кошмарному сні.

Неля помацала її чоло.

— У тебе, мабуть, жар. Вдягни мій светр, а я піду запитаю, де можна знайти лікаря.

Неля кинула Ірині светр, почала збиратися. Оля ввімкнула малий кип'ятильник.

— Не вистачало ще захворіти.

Ірину морозило. Вона натягла светр на нічну. Оля вкрила поверх ще й своєю ковдрою. Ірина напівдрімала, відчувала, як просочується парфумами зі светру Нелі. Намагаючись не грюкати, Неля одягалась.

— Тебе щось болить?

— Ні. Морозить.

Неля тихо вийшла. Іра почула голоси в коридорі, Нелин звичний сміх, зіщулилась, її кинуло в жар. Рвучко відкинула ковдру, зірвала светр.

— В ньому ще холодніше, — накрилась холодною ковдрою.

Вона розпласталась на ліжку, посміхнулась, ковтнула густу слину, прикрила повіки.

А тепер — спати. Спати.




Моя мурашина правда


А цукор знову подорожчав, — сухі пальчики сплітаються й розплітаються, тремтять блискучі верхівки квасольок-кісточок. — Як далі жити? Ось зупинять завод, і роботи не буде. Ще й, кажуть, хтось може його купити.

Хотіла послухати дощ, але давно його нема. Скоро почнуть осипатися стіни, і не стало вже слини в роті їх тримати. Зле, що нема дощу, зовсім загубився слід на стіні тунелю, і два дні не чути, куди виносити пісок. О моя солодка стіна, ти колись була солодкою, як гуділи зверху патьоки дощу і прилипало піднебіння до важко-солодких горбиків, що виступали на тобі.

Що ж робити?

Рип, рип, гуп! Ліхтар часто задихав на столі.

— Добрий вечір, сусідко!

— Добрий. Коли добрий.

— Чого така смутна?

— Я така весела, як і ти.

— Ай, — махнула лапкою. — Звиклася вже з ногою? — Що ж зробиш. Хай уже стирчить, як хоче, аби можна було ступати. А що кажуть внизу?

— Кажуть чекати.

— Чого?

— А чи ж ти не будеш?

— Зими не протягну, чекаючи.

— Зовсім нічого не маєш?

— Однесла все, а хід уже замурували.

— Бо буде зима.

— Буде, буде…

— Ну, то бувайте. Піду.

— І чого вона нишпорить? — Встала, хруснуло щось у коліні. — Заглядає в кожну шпарку. Треба йти, бо дощу однак не буде. — Підійшла до стіни, послухала — тихо. — Треба йти, ось-ось встане сонце.

А нагорі такий свіжий запах, і вітер наче навмисне доносить хвилями солодший і солодший. «Піду. Піду швидко-швидко, знайду мою солодку ріку, наношу багато-багато, заліплю в тунелі і засиплю піском».

— Ой! — Щось важко пройшло, аж задвигтіла земля, обламало траву. — Бідна моя ніженька!

Звелася на надламані ноги, пішла, побігла. Між присохлим корінням, жовтуватими стеблами на запах — солодко-гіркавий патоки й жому. Почула гудіння, швидко пішла високим будяком і встигла! Доскочила, вчепилася, щоб не здуло.

— О! А ти, я бачу, часу не марнуєш.

— Нема де взяти, сусідко, щоб марнувати.

А запах зовсім близько, і такий — аж дух забиває.

Хляпнуло десь внизу, полетіли бризки, трусонуло — не можна втриматись, дві мурахи полетіли з дверей на поріг машини.

— О-о-й-я-а-а-к-т-у-у-т-г-г-е-е-е-ц-ц-а-й-й-е! Ль-ль-і-і-і-зь-зь-м-м-м — о-о-о-в-в-и-и-и-и-ш-ш-ч-ч-е-е-б-б-о-о-о-п-п-о-о-в-в-в-и-и-п-п-а-а-д-д-да-й-й-е-е-м-м-м-о!

Вони пролізли крізь шпарку всередину машини. — Ух!

— Сусідко, твоя ніжка ще більше надломилася.

— Що ж я зроблю. Носила-носила цукор, та і зламала. А тепер не знаю, що буду їсти взимку.

Лізли, розмовляючи, по черевикові, штанах, рукаві.

— Але ж мусимо робити. Гуртом носимо, гуртом будемо зимувати. Дадуть тобі цукру взимку.

— Що ж мені дадуть із зламаною ногою. Аби не випхали на сніг.

— Було говорити там, у самому низу.

— Кому ж я скажу, треба робити. Вони не чують, для них треба робити.

— Ой-ой! Скільки тут диму! Біжімо на діл.

Водій глянув у дзеркало.

— Алєксандр Владіміровіч! У вас мурав’ї бєгают по шляпє.

— Гдє? Ти што!? — Хапає капелюха, б'є до спинки сидіння.

— Тримаймося, бо печінки витрусить!

— Володя! Нєту?

— Нєту, — сміється водій.

— І как оні забєжалі?

— Может, в конторє. Здєсь же вєздє сахар.

— Нє совсєм. Ето ж старий завод. Хотя, сейчас посмотрім.

— Сусідко, агов! Де ти?

— Тут я, тут — на капелюсі. Ой-ой-ой, моя ніженька!

— Не плач, зараз прибіжу.

— Пошукай там десь мою ніжку! Ой-ой-ой!

— Боже! Відломилася?! Ось-ось, не плач, вона на рукаві.

Сіли дві мурахи за коміром пальта, тримала одна п'ятьма лапками свою відламану ніжку.

— Не плач, сусідко. Я допоможу наносити тобі цукру.

— Добре…, — крізь сльози.

— А ти не носи більше вниз. Ми носимо, а ті, що замуровують, їдять. Такі, як ми, а половину з'їдають. Носімо собі, он дітей годувати. Так?

— Так, — шморгаючи носом.

— Я сама хотіла піти в самий низ, сказати, щоб нам трохи залишали. А мене не пустили! Чого, каже, йди робити. Роблю, роблю і нічого не маю! А внизу їдять і їдять! Отак-то. Чуєш, як пахне. Тримай ніжку, полетимо на землю.

Олександр Володимирович виліз з машини, натягнув рукавички.

— Так, — озирнувся. — Володя, дай мені документи.

Водій подав з машини течку.

Мурахи скочили з плеча і впали біля калюжі з патокою.

— Їжмо, бо треба мати силу далі.

— Так, так.




Ввечері задзвонив телефон. Відставила борщ, щоб не википав.

— Ало!

— Маріє, як ти?

— Нічого. Дали пенсію?

— Ні ще. Чула? Сьогодні приїжджав якийсь на завод машиною, щось дивився.

— Хоче купити?

— Бог його знає. Як купить — нас повиганяють. — Я знаю? Може, подивився, що роботи багато і грошей треба, та й поїхав.

— Може…




Тепло


Антоніна стояла біля вікна у відгородженому величезною білою шторою гардеробі і крізь сльози розглядала сплетіння ниток на медично-білому халаті. Коли набігала сльоза, квадратики здавались набухло-сірими, вії не могли вдержати, тягуче відпускали важку сльозу і швидко стулялися, наче хотіли наздогнати ту, що вже розтікалася по тканині. В якусь мить Антоніна відчула себе сльозою, збігла по трьох темних віях і летіла, боячись цього польоту, на білі квадратики. Хотіла відволіктись, але думки повзали навколо білого солоно-мокрого поля. «А врешті-решт, чого плакати, — подумки заспокоювала себе. — Через десять хвилин з другого поверху хірургії зійде мама, одягне пальто, і ми вдвох повільно підемо до автобуса. Нічого страшного?» — швидко закапали сльози.

— Нічого, — пошепки повторила Антоніна.

Немов, підкоряючись її владному шепоту, сльози перестали капати. Тепер повіки не збирали їх у краплину, а пекуче розганяли по оці. Антоніна дивилась у замерзле вікно. «А у Вінниці, мабуть, холодніше. Там завжди холодніше, і снігу випадає більше. Ще тоді, давно, восени, коли приїхала після десятого класу на роботу, було холодно. І вже вісім років, а все холодно. Холодно. Та, — подумки махнула рукою і криво всміхнулась. — Поїхала одна до міста і за ці роки навіть не побачила його — цього міста. Якось воно само по собі, а я сама. Чого, може, і не сама. Треба якось матері сказати про Андрія, — і в грудях чи то потепліло, чи стало ковзко. — А як же інститут іноземних мов, туристи, автобуси, мікрофони, сліпуче сонце у смоляній каві? Мабуть, таки треба вийти за Андрія, щоб забрати звідси матір».

Крізь щілину між шторою й дверима Антоніна бачила санітарок з відрами, куток вестибуля, в якому тихо перемовлялись жінки, хлопчика, що сидів, охопивши прозорими ручками банку з компотом.

Рука з маленьким годинником на зап'ясті відхилила штору.

— Ти тут? — Тихо запитала мати.

Вони повільно почали складати речі, зрідка перемовляючись.

— Обережно, не зімни лікарняний.

«А все-таки добре, що мати буде вдома», — думала Антоніна. Її тихий сум розтавав, і лише внутрішні схлипування з гіркотою нагадували про сльози.

Подала матері пальто.

За ширмою, біля столика колихнулись голоси, ширма відхилилась, і ввійшли дві жінки.

— О, добрий день! — Виплутувалась з халата одна. Мати, посміхнувшись очима, привіталась.

— Та й чого тут? — Запитала жінка, складаючи дві хустки.

— А, — колихнула повітря рукою мати. — Є чого. Печінка і нирки, — додала вона, помовчавши.

— От біда, — похитала жінка величезною від грубих хусток головою. — А в мене зять упав з горища і поламав ногу, та хірург каже, що нічого страшного, — перейшла вона на низький бас. — То я сьогодні покинула роботу та й прийшла. А ви давно тут?

— Два тижні, — відповіла мати.

— І шо, легше?

— Та поки шо не знаю.

— То ви знаєте шо, жінко добра, я вам скажу? Є в нас у селі Варка, ота, з Нетребівки. То її боліло, боліло, все ходила зігнута на один бік, — жінка показала великою обвітреною рукою, де боліло Варку. — Марусю, мо', ти знаєш ту Варку?

— Знаю, знаю. Це ж Гуменний Василь її тримає, — відповіла Маруся, запихаючи волосся під картату хустку товстими червоними пальцями з діагоналями чорних зморшок.

— Ото ж вона і по врачах ходила, і в больниці лежала, а все тако ходила, — перекрутилася жінка. — А потім яланецький чоловік один сказав їй, шо треба взяти картоплину, потерти в чашку, шоб пустила сік, а потім його пити. Який той сік недобрий, а Варка пила його стограмову чашку за день. І така враз зробилася гарна, поправилася, стала все їсти, — надула щоки жінка. — То не могла нічого, а це вже і на короварню пішла робити, і така стала повна, годна і з'їсти, і випити. Ну, прямо така-го, — вона обхопила долонями закутану голову. — Така крепка, гарна, як льоха, стала.

Мати повільно застібала пальто.

— То ви не смійтеся, а тако зробіть собі, та й побачите, — доказувала жінка. — Мо', й поможе.

Антоніна взяла вузлик з речами, і вони вийшли з лікарні. Горобці ковзалися по замерзлих латках асфальту, вітер штовхнув Антоніну і кинувся виривати халат з-під кожушка медсестри, яка підбігла до входу.

Повільно, сизою стежкою йшли до зупинки автобуса.

— А мороз візьме до вечора, — сказала мати посинілими від холоду рисочками губів.




Ластовиння


А ромашки бувають великі й малі і пахнуть по-різному. І чому у ромашок не буває ластовиння? У собак і котів не буває, хоча Сашко казав, що є. Наталка з ним навіть посперечалася. Вони ловили на вулиці усіх цуценят, котів і заглядали у вологі мордочки. Але хіба на чорному носику буває ластовиння? Може, воно і є, та якби ніс був білий, то було б видно, а так…

— Це не такі собаки, — казав Сашко. — У тих, білих цуценят, є ластовиння. А потім вони виростають, стають високі, довгі і худі. А ластовиння робиться плямками по всій собаці і навіть на хвості.

— А я не хочу, щоб у мене потім його було багато…

— Не плач, Наталко. Воно пропаде.

— Коли?

— Скоро.

— Коли скоро?

— Ну… Коли виростеш.

— Як за сім років не пропало, то нікуди не дінеться…

— Не плач. Пішли чистотілом помастимо, як баба Дуся казала.

Від чистотілу не зникло. Навпаки, плямки стали ще більшими, а потім знову все залишилось, як було. І це ж треба, такий малий ніс, а псує весь вигляд. От якби на лобі, то волосся б закривало.

Наталка вже майже зжилася з ластовинням, може, коли про нього не думати, то вивітриться? І деколи вона зовсім забувала.

А тут прибіг Сашко. Виявляється, він не забув, а весь час думав, думав. думав.

— Наталю, хочеш бути гарною? — змовницьки почав. — Ну, без ластовиння.

— Хочу.

— Я таке знаю, таке знаю. Я знаю, як зробити, щоб твоє ластовиння — ну… розтало.

— Як?

— От коли ми так зробимо, ти станеш Наталією Гончаровою, а я — Пушкіним. Мені дід показував картинку. Вона така гарна і трішки на тебе схожа. А ти знаєш, як він її любив?

— Як?

— Ех ти, нічого не знаєш. — Сашко навколішки рвав лопухи кролям. — Може, і вона не знала. Мені дід розказував, що він так її любив, так любив, а потім стрілявся. І його вбили.

— Якщо ми так зробимо завтра, то післязавтра тебе вб'ють? — застигла з лопухом Наталчина рука.

— Ні. Я ще буду любити, а потім піду стрілятись.

— А якщо ти не попадеш?

Сашко подумав.

— Він же попав. А я ж буду Пушкіним. І не обов'язково попадати, все одно, — сказав майже пошепки. — Ну, я побіг, баба Дуся вже кличе. А завтра зайду. Чуєш?

— Чую, — зітхнула Наталка.

Другого дня, вранці, вони пішли шукати мурашника.

Сашко ніс у жмені цукерку, якою треба було заманювати мурах, цукерка розтавала, і він часто облизував долоню. Нарешті знайшли невеликого горбика, що ворушився трісочками й мурахами. Сашко зламав хворостину і почав її мастити цукеркою.

— Вони полізуть по хворостині тобі на ніс і почнуть їсти цукерку, а під нею ластовиння.

Наталчина цікавість злякалася, вона зітхнула, подивилась на небо, наче треба було кудись іти.

— Це — не боляче, бо мурахи дуже малі, — заспокоїв Сашко.

Він намастив Наталі носа, приладнав хворостину і почав чекати. Мурахи бігали, збиралися купками, до носа жодна і не думала бігти. Сашко струсив одну дуже цікаву мураху з коліна, витер хворостину сорочкою і більше наквацяв Наталці носа. Мурахи побігли по хворостині, одна добігла до носа і привела за собою цілу купу подруг. Деякі почали їсти цукерку, а дві хотіли залізти в носа, і Наталя весь час здмухувала. Потім усі мурахи захвилювалися, забігали й забули про цукерку. Наталці набридло, і вона поскидала їх на землю.

— Якісь дурні мурахи, — буркнув Сашко. Дівчинка зітхнула. Їй огиділо ластовиння, мурахи, набрид Сашко, і вона мовчки пішла долиною.

Сашко наздогнав її, пішов поряд.

— А Туля вчора зробив нового самопала, — почав Сашко, заглядаючи їй в обличчя. — Сказав, що хоче підстрелити велику собаку і пошити шубу на зиму. Самопал так голосно бахкає, Туля хвалився, що нікого не боїться.

Наталка зиркнула на нього, на сорочку з плямами від цукерки і побігла. Сухі стебла боляче шмагали по колінах, а вона бігла швидше й швидше, щоб вітер задув сльози назад в очі, а вони чомусь, навпаки, збігали по щоках аж до вух. Зупинилася біля хати. А якщо мати вдома запитає, чого плакала? Наталка зачерпнула з бочки дощової води, мазнула по обличчі, витерлась подолом. Вдома нікого не було. Вона зняла з гвіздка старе пальто, постелила біля яблуні, за хатою.

«А хмаринки теж без ластовиння, — думала Наталка, лежачи в тіні. — А може, тут розумніші комахи?» Але було тихо, вітерець досушував умитого носа, а сонце гралося з ластовинням, і якась кузька все лазила по вусі.

— А мурахи справді, дурні, — здивовано почула Наталя свій голос.

— Ні, ми не дурні, — загомоніли мурахи. — Ми не хочемо, щоб Сашка вбили, бо він добрий, пригостив цукеркою. Коли в тебе зникне ластовиння, його вб'ють.

«Справді, — подумала Наталя. — Але ж я дуже хочу бути гарною».

— Ти й так гарна, — зашуміли мурахи.

— З ластовинням ти схожа на сонечко. А хіба сонечко не гарне?

Раптом мурахи забігали.

— Сашка вбили, — пройшов гомін. — Тепер він не піде у третій клас… — А як він її любив…

— Сашко, — повзли сумні гусениці.

— Вбили, вбили, — повторювали сухі полини.

— Це ж через мене, — Наталка скрикнула і… прокинулась.

Сонце обминуло яблуню і нестерпно пекло, навіть кури поховалися. З заводу робітники йшли на обід. Розімлілі коники сюрчали сумно-сумно.

— А може… — Наталка кинулась до хати, забувши про пальто, на якому зразу ж примостився коник-стрибунець.

— Наталю, ой-ой-йо, як ти спекла лице, — похитала головою мати. — Зараз же помасти молоком, бо до вечора все ластовиння облізе, — посміхнулась вона.

— А що, його зовсім не видно? — Наталка підбігла до дзеркала. — Ой, — здивовано застигла.

— Ма, а Пушкіна справді, вбили?

— Пушкіна? А навіщо тобі? По-моєму.

— А чого?

— Не знаю, — відмахнулась мати.

Наталка раптом змила під краном молоко і вибігла з хати.

«Далось їй те ластовиння… і Пушкін, — подумала мати. — Через місяць у другий клас, а їй…», — мати знизала плечима.

Наталка побігла до старої водокачки, де часто збиралися хлопчаки. Сашка там не було. «А якщо я його знайду, Сашко скаже, що ластовиння майже не видно, що воно згоріло, і тоді захоче любити. А потім скаже, що завтра чи післязавтра буде стрілятись. Ні! Ні! — Наталя зірвала листочок чистотілу і, дивлячись у темне дно джерела, поробила цяточки по гарячому носі. — А Туля вчора зробив нового самопала, — злякалась вона. — Треба знайти його і попросити, щоб не вбивав, а Сашка далі заводу самого не пускати. Якщо ластовиння справді, згоріло, я буду щодня малювати його чистотілом, поки Сашко не виросте і не стане льотчиком. І його ніхто не вб'є. Ніколи!»




Автор про себе:


Народилася на Вінниччині. Закінчила середню та музичну школи. Хотіла займатися кіно, а вступила на українську філологію Київського університету імені Тараса Шевченка.

Працювала на Донеччині у 1988–1991 роках викладачем української та дитячої літератури.

1996 року захистила кандидатську дисертацію по творчості Олександра Довженка. Зараз працюю на недержавному телебаченні.

Не веду щоденників, але люблю читати записи цікавих людей.

Не думаю, що література буває жіноча і ще якась. Література живе за своїми внутрішніми законами, їй байдуже, хто пише, але ЇЇ не можна змусити стати доброю чи поганою.